Клод Кампань - Прощайте, мої п'ятнадцять літ...

Мов зараз бачу, як я гарячково порпаюся в шухляді, шукаючи серед сімейних реліквій стару фотокартку лейтенанта далекого плавання Жана-Батіста Ле Марруа, мого дідуся. На аркуші пожовклого картону, облямованого за тогочасною модою золотистими віньєтками, красувався в гарній уніформі з блискучими ґудзиками худорлявий хлопчина років двадцяти двох. Тепер шкіра його обвітрилася за довгі сорок літ, проведених на морі, щоки обвисли, побільшали залисини, тонкі вусики посивіли, побіліло й волосся, яке я сама навчилася стригти, бо він за все своє життя ні разу не переступив порога перукарні. Але ті завжди молоді ясно-блакитні очі сяяли до вас з фотографії, усміхалися тією ж чарівною усмішкою, що й тепер. І я, ховаючи стару картку в кишеню фартуха, бо саме нагодився Капітан, не без лукавої ніжності подумала, що й сама могла б закохатись у хлопця, який причарував колись мою бабусю…

— Ну, то що ти нам смачненького вариш сьогодні, Фанні?

Поверх зсунутих на ніс окулярів він пильнував, як я збиваю у мисочці білки.

— А знаєш, — буркнула я, — вона, мабуть, звикла до своїх норвезьких сухариків-кнекбредів та до отого козячого сиру, схожого на брусок зеленого мила. Не думаю, щоб мій лимонний торт припав їй до смаку!

Капітан засміявся. Маслянистий рідкий крем апетитно блискотів у нього перед очима. Він умочив у миску мізинець, облизав його, як справжній знавець, і вмостився біля каміна у своєму глибокому червоному фотелі.

— Слово честі,— переконано мовив він, — коли вона щось тямить у кулінарії, то повинна оцінити по заслузі твій торт. Розкішна річ, — так і тане в роті!

— Татуню, будь ласка, підкинь-но в огонь полінце, — попросила я. — Вона, мабуть, добряче промерзне дорогою…

Ми з Гійомом мали таку звичку — називати дідуся всякими пестливими словами. Це вельми тішило нас обох. Найчастіше ми називали його «батечко», «татуньо» або «Капітан». Звертання «батечко» з'явилося ще тоді, коли ми були малі, слово «дідусь» нам здавалося чомусь надто чужим і урочистим. «Батечко» —. годилося в усіх випадках. Гійом, той більше полюбляв величати дідуся Капітаном, вимовляючи це слово привітно і з приятельською повагою. Я ж воліла звати його «татуньо». Бо хіба й справді дідусь не був для мене водночас і татом? Принаймні мені так здавалося, коли я називала його цим іменем. Та, правду кажучи, я, майже вже доросла дівчина, не маючи матусі, мусила клопотатися по господарству й дбати про двох чоловіків, отож часом почувала мало не материнську ніжність до цієї дорослої дитини, якою він так і лишився на все життя.

— Твоя правда, вона, мабуть, таки змерзне, — повторив дідусь, похитуючи головою. — А до того ще й натомиться. Ось уже два дні, як напрям вітру змінився. На Північному морі зараз, певно, шторм, не інакше!

Нахилившись уперед і підперши рукою підборіддя, він задумливо ворушив коцюбою жарини у вогнищі й говорив поволі, ніби сам до себе. Здавалося, він зовсім забув про мене.

— Три дні тому вона була ще в Осло. Кораблі тепер ходять швидше, ніж за моїх часів. Останнього разу, коли я повертався з Нарвіка…

— Татуню, чому тебе так цікавить Норвегія? — зненацька спитала я.

Скільки разів потім, коли ми з Гійомом сушили собі голови над таємницею Нарвіка, я шкодувала, що того вечора не дала Капітанові виговоритися.

Почувши моє запитання, він здригнувся. Мовби хмарка якась набігла йому на чоло і щезла тієї ж миті. Він обернувся й пильно глянув на мене поверх окулярів, зсунувши їх ще нижче на носа. Але, одразу опанувавши себе, вигукнув, як звичайно, з веселим запалом:

— Я бачив там сонце опівночі! Я зустрічався там з самим Едвардом Грігом… Та й норвежки такі гарні на вроду, моя люба!

Потім, немовби виправдовуючись, знову почав пояснювати:

— Пам'ятаєш, як усе це швидко сталося? Коли б я ненароком не опинився на тому бенкеті рибалок у Булоні поряд із норвезьким послом… Данієльс, цей люб'язний чоловік, був дуже засмучений, бо родина, котра мала запросити до себе Інгвільд, зненацька передумала. Сталося так, що в них діти захворіли на свинку. Ти ж розумієш, не можна було посилати туди дівчину. А квиток на корабель для неї вже купили. Данієльс попросив, щоб я взяв її до нас. Що ж я мав діяти, — іншої ради не було!

І, говорячи це, він розвів безнадійно руками, але в очах йому блиснув лукавий вогник.

Ні, тоді я ще зовсім не знала, чому насправді приїхала до нас Інгвільд.