Клод Кампань - Прощайте, мої п'ятнадцять літ...

Сльози враз навернулися мені на очі, я не могла їх стримати. Зрештою, це було вже занадто несправедливо!

Ян кинув на мене пильний погляд і похилив голову, мовби засоромившись, потім знову скоса зиркнув на мене. Побачивши мої волого-блискучі очі, мабуть, зрозумів усе… Безперечно, він відчув при тому легкі докори сумління, бо промовив уже значно лагідніше, майже благально:

— Не треба плакати, Фанні… Здається, в тебе немає носовичка. Хочеш, я дам тобі свій?

— Дякую, не треба, — сухо мовила я. — Може, я й боягузка, й істеричка, але в мене немає звички скиглити.

Ах! Ця комедія з вередливою дівчинкою між Яном і мною не могла тривати довго!

— А тим паче перед хлопцем! — вела я далі, опускаючи голову. — Я ж знаю: ніщо їх так не дратує, як це.

Я відчула, що Ян усміхається в темряві.

— Маленька гордовита кізочка… — пробурмотів він стиха.

І як тільки я почула ці ласкаві слова довготелесого хлопця, хвиля ніжності хлюпнула в моє серце. Досить було цього простого вияву дружньої приязні, щоб я знову відчула до нього всю свою колишню прихильність, може, трохи грубувату, але позбавлену будь-якого кокетства й хитрощів. Ян, певно, теж відчув це і одразу скористався з того:

— Отже, ти ніколи не плачеш? То, виходить, це була Інгвільд…

— Так, — раптом капітулювала я, — ти маєш рацію, Яне. Я зараз поясню тобі все… Того вечора я розповідала Гійомові про своє побачення з твоєю названою матір'ю, а Інгвільд, причаївшись на кухні, усе чула. Вона була вражена, приголомшена. І захотіла одразу ж піти й поговорити з тобою. А ми з Гійомом догнали її і умовляли не робити цього. У тебе й без того досить усяких турбот і клопотів, щоб приходити й будити тебе опівночі, аби докинути ще якийсь сумнів.

— Вельми люб'язно з вашого боку!

Голос його мені не сподобався. Він лунав іронічно й водночас сумно, так сумно…

— Ти не віриш мені? — спитала я.

Нараз він вибухнув довго стримуваним гнівом і промовив з ущипливою гіркотою:

— Вірю я тобі чи не вірю, — то не має значення! Одне знаю напевне: я хочу, нарешті, покінчити з цими таємницями, з цими історіями, з цим осоружним життям… Досить уже з мене, чуєш, досить з мене вашої скромності, тактовності, благодійності й вашого милосердя…

— Який же ти недобрий, Яне! — вихопилось у мене.

Ян нервово витер рукавом куртки спітніле вітрове скло.

— Такий уже, який є! Отже, вона не сказала тобі, моя мати, що я буваю злий, як чорт?

— Ні, цього це казала, — тихо відповіла я. — Злий, кажеш? Але ж це неправда. Ти просто нещасливий.

Він мовчав, погляд у нього був напружений, губи міцно стулені. Здавалося, він теж ось-ось заплаче. Я б не могла винести, якби мій дорослий друг почав плакати. Усе напружилося в мені: я ж бо добре знала його вдачу, і тому не дозволила собі жодного жесту, жодного слова розради. У розпачі я думала, що це була, може, єдина слушна хвилина, коли я могла виявити до нього материнську дбайливість. Але я не могла… Ах, як гостро п'ятнадцятирічна дівчина інколи почуває, що серце її розривається між ніжністю й суворою стриманістю!

— Нещасливий! Нещасливий!.. — повторив Ян. — Це тому, що я нещасний, ви й прийняли мене до себе, обігріли, чи не так? Бездомний пес, якому дали миску супу, — ось що таке я для вас!

— Замовкни, Яне! — вигукнула я. — Ти несправедливий. Запевняю, з самого жалю Капітан ніколи не розчинив би для будь-кого так широко дверей свого дому. Він справедливий і добре розбирається в людях, наш Капітан!

Губи мої тремтіли. Мені було дуже прикро й сумно. Годилося б йому вже знати, що означав він для нас, чим він став для мене.

— Якби ти тільки знав, що ти приніс у наше життя, Яне! Як усе змінилося, відколи ти з'явився! Якщо ти поїдеш, то вже ніколи не буде так, як раніше. О, Яне, не їдь, благаю тебе!..

Голос мій, певно, забринів так дивно, що Ян нахилився й глибоко зазирнув мені в очі. Мабуть, він угледів у них щось таке, що вразило його. Та я не дозволила йому зазирати в них надто глибоко. Я вже шкодувала про свій недавній порив, моя непереборна стриманість знову взяла гору.

— Якщо ти поїдеш, — сказала я, силувано усміхаючись, — то з ким же я буду тоді сперечатися?

Запанувало мовчання, і від цієї раптової тиші стало якось аж моторошно. Може, він був розчарований чи відчув себе обманутим у якихось своїх сподіваннях?

Нараз він почав сміятися, але сміх його звучав гірко і майже з викликом.

— Бо тебе тішило це — сперечатися з хлопцем? Тобі здавалося, що це смішно і цікаво, га? Е, ні, я в цю гру не граюся, затям собі, дівчинко!