Клод Кампань - Прощайте, мої п'ятнадцять літ...

— Там іще один цікавиться, коли ти вийдеш, — підсміюючись, озвалася моя сусідка зліва. — А знаєш, Фанні, скажи-но йому, хай приведе з собою ще свого дружка… Тільки ж гляди не вибери якогось потвору!

Та мені зовсім не хотілося жартувати…

У Яна було похмуре обличчя, і це не віщувало нічого доброго. Він забрав у мене з рук велосипед.

— Чого це вони витріщились на нас? Я мовчки знизала плечима.

— Які дурні всі ці дівчата! — пробурчав Ян. — Завжди щось вигадують собі…— Він зміряв мене очима: — Сподіваюсь, хоч ти нічого собі не вигадуєш…

— О! Можеш не турбуватися, — недбало відповіла я.

— Ну, от і гаразд, — полегшено мовив Ян. — А тепер ходімо швидше. Я лишив машину на вулиці Піпот.

— Яне! — злякано вигукнула я. — Що сталося? Може, якесь нещастя в Сонячних Дзиґарях?

— Та ніякого нещастя! Просто я був у Булоні і тепер хочу поговорити з тобою. От і все.

Підійшовши до машини, Ян узяв мій велосипед, поставив його в кузов і відчинив дверцята кабіни.

— Залазь! — скомандував. — Ми спершу заскочимо на пошту. Треба відіслати рекомендованими пакетами зразки борошна…

Я пригадую всі подробиці того дня так, неначе це було вчора. Бо ті кілька годин зосталися для мене в спогадах одною з найболючіших сторінок моєї юності.

Ми поїхали на вулицю Подетен, Ян спинив машину перед солідною конторою, навпроти пошти. Я прочитала на вивісці: «Гійом Юре, морський посередник».

— Допоможи мені занести ці пакети, — попросив він.

Я провела Яна до віконця каси, і поки поштова службовка оформляла його численні пакети, наліплюючи марки і штемпелюючи їх, Ян, спершись ліктем на бар'єр каси і дивлячись мені прямо в очі, раптом спитав:

— Хто ж це був того вечора, ти чи Інгвільд? Хто плакав тоді вночі на подвір'ї мукомельні?

Він промовив це тихо, самими губами, щоб не привертати до себе уваги. Помовчав якусь секунду, потім озвався знову:

— Я хотів уже вранці піти до Сонячних Дзиґарів. Та побоявся, що вскочу в нову халепу. Досить і тих, що я маю! І я надумав підстерегти тебе саму в Булоні і все з'ясувати.

— Триста двадцять сім франків, пане. Ось ваші квитанції,— перебила його касирка.

Вона врятувала мене! Ми спускалися кам'яними сходами, а Ян усе ще не вимагав від мене відповіді. Це дало мені змогу кілька хвилин подумати, і я вирішила уникнути розмови про те, чого ридала в той вечір Інгвільд. З цілком жіночою хитрістю, — Ян таки піймався на неї,— я завела мову зовсім про інше. Тема та була, може, не менш небезпечна, та хіба в мене був вибір?

— Яне, а знаєш, я мала розмову про тебе минулого понеділка.

— Про мене?

— Так… З твоєю матір'ю. З твоєю названою матір'ю. Вона запросила мене до кав'ярні, і ми просиділи там більш як годину.

— Моя мати?..

Ми підходили вже до машини, і тут Ян, узявшись рукою за ручку дверцят, зненацька спинився й повернув до мене схвильоване обличчя.

— Моя мати?.. — повторив він. Потім нараз спалахнув і розлючено вигукнув: — Що їй треба було від тебе? Хай йому біс, що ж вона могла тобі розповісти?

Я стиснула голову руками, неначе захищаючись від удару.

— Це важко сказати двома словами… Дай мені подумати.

Здавалося, Ян трохи заспокоївся.

— Подумай, — сказав, запускаючи мотор. Певно, він гадав, що я не відкручусь, і вирішив трохи почекати. Та коли ми доїхали до околиці міста й змушені були спинитися, бо з заводів саме повалив робочий люд, Ян знову почав нетерпеливитись:

— То як, ти вже надумалась?

Бувають у житті страшні хвилини, коли слова всупереч вашій волі злітають з уст, — різкі, жорстокі слова, про які ви шкодуєте одразу, як тільки вимовили їх, — слова, що безнадійно псують делікатні людські стосунки і роблять злагоду неможливою.

— Ну, гаразд, — почала я, — скажу… Знаєш, Яне, ти не повинен бути такий жорстокий з нею… Вона ж усе робила для тебе, ще коли ти був маленький. Вона прийняла тебе за сина, виховала, дала тобі щасливе дитинство, так мені здається… І тільки заради тебе вона й досі працює. Вона палко любить тебе. А ти забув усе! Ти покинув її, за кілька годин перекресливши все, наче ти й не знав її доти. А вона страшенно страждає від того, невже ти цього не бачиш?

Нараз я здригнулася. Ян несамовито вдарив обома руками по керму — так, наче гнівно стукнув кулаком по столу. Машина різко крутонула вбік. Та Ян, здавалося, й не помітив цього.

— Сто чортів, Фанні! Я ж не прошу в тебе порад! Повтори мені, що вона тобі казала, от і все! Чи, може, ти гадаєш, що це не має для мене ніякого значення?