Клод Кампань - Прощайте, мої п'ятнадцять літ...

— Якщо не брати до уваги сестрички, котра в захваті від нього, я б навіть сказала — закохана… Може, вона й не сестра йому! — кинула я. І раптом скипіла.: — Уся ця історія з Яном і так уже досить заплутана, треба ж було, щоб до неї прилучилася ще й ця нова катастрофа!

— Даремно ти гадаєш, що це неминуче має бути катастрофа, Фанні!

— Що ти хочеш цим сказати? — спитала я, зовсім спантеличена.

Він старанно вибрав серед різного інструменту акуратний дерев'яний клинець, поклав його під свердло коловорота й почав свердлити дірки у дубовій планці. І все це повагом, не поспішаючи.

Очевидно, мені лишалося тільки терпеливо ждати.

— Справді, дивні якісь брат і сестра, — раптом вирвалось у мене, — вони ж не мають ні спільного батька, ані спільної матері!

— І все-таки це не може перешкодити їм бути щасливими!

— Навіть одружитися згодом і народити цілу купу дітей, правда ж? — різко промовила я.

Гійом кинув швидкий погляд спершу на мене, потім у напрямі кухні, де ми, заходячи до майстерні, навмисне лишили навстіж розчинені двері й засвітили електрику.

— Вона спить, — сказала я, — так що можеш не боятися!

— Та я не за неї боюсь, а за таку собі Фанні Ле Марруа, — відповів Гійом, похитуючи головою і не дивлячись на мене. — І питаю себе, а що ж ота друга Фанні, ота справжня, повинна думати про…

— Про що? — з викликом спитала я.

Він відповів не зразу. Нахилився над своїм коловоротом, довго поправляв щось у ньому. Тоді мовив приглушено, тихий голос його долинав ніби звідкись здалеку, і здавалося, ніби він говорить сам до себе:

— Мені дуже не хотілося б, щоб тій, справжній, Фанні довелося потім червоніти від слів цієї другої Фанні,— такої незвичної, несподіваної. О, зовсім несподіваної для мене!

Серце моє швидко-швидко закалатало в грудях. Я відчула, що от-от розридаюсь, — розгадана, принижена, розгнівана й присоромлена водночас; у душі моїй повіяло якимсь таємничим холодком.

Гійом крадькома зиркнув на мене.

— А йди-но сюди, потримай оцю планку! — вже зовсім іншим тоном сказав він. — Лещата щось погано держать.

Я підступила до нього, обхопила обома руками дошку й щосили тримала її. Гійом, низько схиливши голову, просвердлив ще два чи три отвори, потім випростався так рвучко, що й я мимоволі теж випросталась. І тоді він побачив мої повні сліз очі й тремтячі губи, — я все ще не могла опанувати себе.

Не кажучи ні слова, Гійом посадив мене в шкіряний фотель, збігав до кухні і приніс пляшку старого мускату й дві склянки.

— Це дерево надто тверде!.. — тільки й сказав він. — Нічого, все перемелеться, Фан! А потім піде на краще, от побачиш!..

Любий Гійом! Мені хотілося кинутися йому на шию, та наша взаємна ніжність завжди була стримана, мовчазна, майже сувора. Він добре це знав, отож, не промовивши більше ні слова, знову заходився щось ворожити над своєю планкою, а я, лишившись сама, намагалася подолати в собі останні спалахи тривоги, яка так навально пойняла мою душу на саму думку про те, що раз Інгвільд не сестра Янові, то колись він зможе покохати її,— покохати як свою наречену.

«Не дай Янові поїхати… Затримай його за всяку ціну…»

Ця думка, можливо, тільки в інших словах, раз у раз снувалася в моїй голові. Я чесно силкувалася перебороти свою слабкодухість, заглушити тугу й тривогу, дір не покидали мене останнього часу, відколи все це почалося. Та якийсь демон безперервно шепотів мені, паралізуючи мою волю: «Ти мусиш перешкодити Янові поїхати!»

Мені здавалося: якщо Ян поїде від нас, то він забере з собою і мою юність. Настане кінець мого щасливого дитинства. Мені страшно було уявити це. І сьогодні я вдячна тій вищій волі, що надала сили моїм кволим рукам — рукам маленької наляканої й розгубленої дівчинки, навчила її діяти обачно, делікатно і повела її, лагідно й твердо, по несхибній дорозі, суворій і прекрасній, у завтрашній день…

Ян поїхав. Коли то я знову побачу його? Але так треба було, я добре це розумію, треба було для того, щоб він зостався тим Яном, котрого я любила як брата, і щоб він з часом став тим чоловіком, якого я могла б колись по-справжньому покохати. Так треба було для того, щоб розквітла й достигла Фанні, як достигають на привільних сільських ланах рясні хліба, — дівчина, котру він колись дожидався на дорозі і гукав: «Агов, мала!..»

…Тиждень тому біля колежу на мене чекала жінка в чорному. А тепер на тому ж місці стояв Ян.

— «Понеділки минають один за одним, і всі вони такі несхожі між собою…» — наспівувала моя сусідка справа, підстрибом пробігаючи по коридору.