Клод Кампань - Прощайте, мої п'ятнадцять літ...

Капітан, сказав мені Гійом, не міг не помітити сьогодні вранці наших похмурих, стривожених облич. І коли ми з Інгвільд поїхали до Булоні, він почав розпитувати Гійома.

Я надто добре знала обох моїх «мужчин», їхню делікатність і стриманість, а тому ясно уявила собі, як це сталося. Гійом якимось десятком-двома фраз, же більше, до того ж не дуже наголошуючи на моїй зустрічі й розмові з жінкою в чорному, розповів, що скоїлося в четвер увечері в його майстерні… Як Інгвільд причаїлася в темній кухні, як потім вона кинулася щодуху бігти до мукомельні, як ридала Інгвільд і як він перехвилювався сам…

— Я маю щось тобі сказати, Гійоме…

Капітан вертів на всі боки свою люльку, ніби не зважуючись набити її тютюном.

— Не було особливої потреби поспішати, мені здається, і розповідати вам про це раніше, — нарешті, мовив він. — Але тепер Фанні й ти повинні це знати, тоді ви будете, може, ще тактовніші й делікатніші з Інгвільд…

Він спинився на мить, як плавець, що збирається пірнути в глибину.

— Ну, гаразд, слухай! Інгвільд — не рідна дитина в сім'ї Нільсенів, а приймачка… Але в Нарвіку для всіх Інгвільд — донька Нільсенів. Після того, коли в червні сорокового року безслідно зник Єф, а точніше — після його смерті, як гадали батьки, вони були в такому розпачі, що не могли далі залишатися в Нарвіку. Переїхали до Осло, і ось у цьому місті, десь у листопаді того ж сорокового року, обставини склалися так, що їм довелося надати притулок шестимісячній дівчинці, єдиній доньці молодого норвезького подружжя, їхніх сусідів по будинку, — вони жили на тій самій площадці, що й Нільсени, — яких арештувала німецька поліція. То була Інгвільд… Батьки її так і не повернулися. На початку сорок першого року Нільсени довідалися, що обох їх розстріляно. Вони розшукували кого-небудь з родичів цієї родини, але нікого не знайшли. Тоді вони вирішили удочерити Інгвільд, Трохи згодом, уже в тисяча дев'ятсот сорок третьому році, Нільсени повернулися до Нарвіка. Дитині було три з половиною роки, — саме той вік, у якому помер їхній маленький Єф… Життя, здавалося, помалу відроджувалося. Вони нікому нічого не казали. Тільки їхній свояк, пан Оффер, знав усю правду.

— Це він і розповів тобі про все? — спитав Гійом.

— Так, ще в перших своїх листах. Він не міг інакше, бо ж я теж відверто розповів йому, чому надумав запросити Інгвільд до Франції, які я мав для цього підстави. І він настійливо радив мені держати це в таємниці від усіх, а особливо від самої Інгвільд.

Гійом не міг стримати свого хвилювання й почав широкими кроками ходити по кімнаті. Він, звичайно такий спокійний, урівноважений, відчував у ту хвилину роздратування, знервованість.

Зрештою він спинився перед дідом і спитав його з якоюсь владною вимогливістю:

— Ти кажеш про підстави, які ти мав, щоб запросити Інгвільд до Франції! Отже, у тебе справді є серйозні підстави думати, що Ян і є той хлопчик із Нарвіка? Коли б ти тільки знав, як часто ми з Фанні мучилися від того, що не наважувалися тебе спитати про це…

Капітан мовчки знизав плечима.

— Хлопчику, серце має свої підстави…

— Знаю, — кинув Гійом. — От тільки цікаво знати: чи з такими підставами й доказами капітан може щасливо допровадити свій корабель до гавані? Мене б це вельми здивувало!

— І мене теж, Гійоме! А той корабель, за який я тепер несу відповідальність, у сто крат хиткіший, аніж усі вантажні судна, котрими я будь-коли командував… Уперше, коли Ян переступив поріг Сонячних Дзиґарів, я одразу ж мимоволі подумав про те маля з Нарвіка. Ця думка пронизала мене так раптово й гостро, як удар грому з блискавкою: а що, коли це він? Щось подібне може почувати хіба що хлопець перед коханою дівчиною, з якою він зустрівся вперше. І це відчуття вже не покидало мене. Я чесно боровся з ним, — так хлопець силкується подолати своє безнадійне кохання. Та це мені не вдавалося, навпаки, весь вигляд Яна, його манера поводитись, його стриманість і мовчазність, і те, як він бентежився, коли мова заходила про його минуле, з якою жадібністю поривався до нас, і ці вічні несподівані зміни настрою дорослого хлопця, намагання віднайти душевну рівновагу, його загальна культура й освіта, що так мало пасували до роботи простого шофера мукомельні,— усе це знову й знову наводило мене на ту саму думку: може й справді Ян і є той хлопець з Нарвіка? А ота нестримна, дикувата цікавість на дорозі пізнього вечора, незабаром після приїзду Інгвільд? Безперечно, він ніяк не міг вгадати в Інгвільд своєї сестри, але ж вона приїхала з Норвегії, вона принесла з собою усі міражі й чари далекої країни, котра була, можливо, його справжньою батьківщиною…