Клод Кампань - Прощайте, мої п'ятнадцять літ...

— Інгвільд! — розгублено почав просити Гійом. — Інгвільд, не треба!

Дівчина здригнулась і з гіркою усмішкою промовила:

— О! Не турбуйся! Я розумію.

І поволі рушила до маленької хвіртки, якою ми щойно ввійшли на подвір'я. Ми подалися за нею.

Коли до хвіртки лишилося кілька кроків, Інгвільд обернулась, і ми прочитали на її обличчі страшне збентеження, надію і розпач водночас.

Те, що сталося зразу по тому, назавжди закарбувалося в моїй пам'яті.

Інгвільд на мить мовби завагалася, куди йти, як заблукана дитина. Потім, припавши до Гійомового плеча, гірко-гірко заридала.

— Це правда, скажіть мені, це правда, що в мене є брат?.. О! Ви не можете зрозуміти, що це означає! Коли Фанні тихенько вийшла із своєї кімнати і я крадькома пішла в кухню, то сподівалася почути все, тільки не те, що він мій брат! «Інгвільд, можливо, сестра Янові!..» Як тільки я почула ці слова, мене пойняла шалена, несамовита радість, надія, я думала тільки про одне: аби це була правда! А тепер ви своїми сумнівами, доказами, своєю розсудливістю хочете зруйнувати все.

Вона ридала, схлипуючи, шморгаючи носом, як мале дитя. Мені здавалося, що її ридання відлунює в глибокій нічній тиші, мов удари грому. Не може бути, щоб там, нагорі, Ян не почув їх!

Гійом, втративши від цього несподіваного вибуху горя всю свою розважливість і мудрість, стояв мов укопаний. Вигляд у нього був страшенно розгублений. Потім він поклав руку на голову Інгвільд і почав ніжно гладити її волосся, нічого не кажучи, а вона, затинаючись і тремтячи всім тілом, говорила:

— Фанні, у тебе є брат! Вас двоє. Вас завжди буде двоє, завжди! Ви не знаєте, що це таке — бути одиначкою. Мені й на думку не спадало, що я теж могла б мати брата! І що це міг бути Ян… Ви тільки уявіть собі! Мати такого брата, як Ян!

— Я щиро вірю, що Ян — твій брат, — поволі мовила я. Здалося, Гійом чудом передав мені свій спокійний тихий голос — так він говорив з Інгвільд, коли ми наздогнали її на дорозі.— А тепер ходімо з нами, Інгвільд. Ми розкажемо тобі історію маленького хлопчика із Нарвіка, хлопчика, яким, можливо, знову став би Ян у твоїй прекрасній Норвегії…

Я взяла Інгвільд за руку, витерла своїм носовичком залите слізьми обличчя і не поспішаючи повела її до виходу з мукомельні, на дорогу.

Гійом мовчки йшов за нами.

Уранці другого дня, в п'ятницю, треба було знову їхати до колежу. Знову — довга дорога на велосипеді, удосвіта, по скрипучому морозу; дахи Булоні, що зненацька виринали на повороті, на обрії — вершини гірського пасма Мон-Ламбер. А вдалині — море, тьмяно-сіре, з кам'янистим скелястим берегом, таке схоже на арктичне суворе море. Знову — штовханина перед вхідними дверима колежу, різноколірні рукавички й каптури дівчат-гімназисток. «Добридень», — чується раз у раз, і привітання це звучить уривчасто, майже суворо, воно неначе затверділо на морозі. Потім — на зміну метушні й галасливій штовханині — мертва тиша у класі…

Звичайна п'ятниця, ранок, як і сотні інших ранків у колежі імені Анжельє в Булоні…

Як звичайно, змінюються один за одним уроки: французька мова, природознавство, історія. Годинник незворушно-байдуже відлічує час. Я слухаю монотонні пояснення вчителів, спокійні й неквапливі — раніше мені завжди здавалося, що вони такі мудрі, цікаві. Але цього ранку вперше щось у мені протестує, повстає проти цієї звичної одноманітності.

Інгвільд сидить на своєму місці, поруч зі мною, так близько, що її лікоть торкається моєї лівої руки, і я часом навіть відчуваю, як легенько тремтять від напруження її пальці, коли вона пише. Та цього ранку її рука якась дерев'яна, і сама Інгвільд зовсім байдужа до класних справ. Інгвільд усім своїм єством, думками, тілом і душею зараз далеко звідси, я розумію це. Коли я насмілилася скоса, крадькома позирнути на неї, серце моє стислося: на її обличчі був зовсім новий, такий незвичний для неї вираз страждання й болю. Це збудило в мені спогад про нашу вчорашню нічну пригоду, про всі ті викриття й нашу вимушену далеку прогулянку, що привела нас трьох аж під вікно Янової кімнати.

…Повернувшись до Сонячних Дзиґарів, я довго не могла заснути і тому зовсім не виспалася. Так само й Інгвільд. Уранці, коли ми нашвидку давилися гарячою кавою, боячись запізнитися в колеж, до кухні зайшов Капітан. Він ще нічого не знав про нічні події, але, видно, прочитав щось на наших обличчях, бо спитав: