Клод Кампань - Прощайте, мої п'ятнадцять літ...

Він рвучко відчинив дверцята кабіни, — захоплена нашою суперечкою, я й не помітила, що вже кілька хвилин тому він зупинив машину край дороги, — і зіскочив на землю. Потім я побачила, як він, заклавши руки в кишені, ступив кілька кроків і швидко рушив уперед, далі й далі…

І тоді така туга пойняла мене! Похмурим лиховісним птахом вона спустилася з верховіть голих дерев у цей дощовий січневий вечір і міцно угніздилася в моєму серці. То не був наївний дитячий страх від того, що я лишилася вночі сама серед безлюдного, пустельного поля, — ні, то було зовсім інше почуття, — душевне сум'яття, ніколи ще не знане доти, почуття, таке ясне і яскраве, що я не наважувалася аналізувати його, збагнувши нараз причину. Так, у ту мить серце моє стискалося не від того, що я лишилася сама, а від того, що Ян ішов од мене.

Вистрибнувши й собі з кабіни, я несміливо рушила слідом за ним.

Ян був уже метрів за п'ятнадцять від машини. Я чекала, що він спиниться. Почувши ззаду мої кроки, він і справді обернувся. Запалені фари автомобіля яскраво освітили його обличчя. Дощ періщив, як і досі, струмені його розділяли нас, і я навіть не знала, чи то краплини дощу, чи, може, сльози блищать на його очах.

Я швидко підійшла й мовчки стала перед ним, похиливши голову на плече, трохи схожа, мабуть, на бідолашну жебрачку. Він дивився на мене стомлено й сумно.

І тоді, вперше за своє життя, я послухалася голосу серця. Піддавшись раптовому поривові, я поклала руки йому на плечі, на хвилинку припала чолом до цупкої тканини його куртки і покірно прошепотіла:

— Пробач мені, Яне! Я сказала неправду, що люблю сперечатися з тобою. Вір мені! — І зовсім тихо додала, бо не могла вже стримати в собі це признання: — Посваритися з тобою — це було б для мене просто жахливо…

Якусь мить я відчувала, як його підборіддя лагідно торкається мого волосся. Я підвела голову: він дивився на мене з безмежною ніжністю, і мені привиділося, що його мокре від дощу обличчя враз осяялося ясною усмішкою, спалахнуло радістю.

— Я вірю тобі, Фанні,— стиха мовив він. — Спасибі…

Дрож пробіг по моєму тілу. Мені здалося, так, мені здалося, ніби він сказав не «Фанні», а «Фан», — уперше вживши це пестливе й ніжне ім'я, що його доти мав право вживати тільки Гійом…

Ми йшли дорогою поруч із Яном. Час від часу я боязко підводила на нього погляд — який він високий проти мене! Сьогодні, коли Ян трохи налякав мене, я так палко жадала угледіти хоч іскорку приязні в його очах, почути бодай одне слово з його уст, щось звичне й буденне, приміром: «Стає вже достобіса зимно!» або: «Скоро вийдемо на автостраду!»

Але Ян мовчав…

Так само мовчки, похмуро, йшла поруч я, похнюпивши голову, мов дитина, що ненароком накоїла шкоди й почуває свою провину. Я не знала, куди ми йдемо, проте не сумнівалася, що підходимо до фінішу тієї пригоди, в яку, проти моєї волі, втягнув мене Ян. І — дивна річ — я чомусь була певна: все, що мало от-от статися, принесе мені згодом винагороду за неминуче страждання, допоможе віднайти втрачену ясність і душевну рівновагу.

Буки, посаджені на узбіччі дороги, стояли голі, безлисті, схожі на висохлих старезних дідів, і в передранішньому тумані їхні сірі стовбури ледь можна було розрізнити на тлі ланів обабіч довгої стрічки дороги, якою ми йшли. Наші кроки чітко звучали серед мовчазних полів, і луна та розлягалася далеко-далеко. Тільки ці звуки й порушували тишу, що панувала навкруги.

Зненацька якийсь камінець покотився нам з-під ніг. Це Ян оступився ненароком, підбиті цвяхами черевики зарипіли по гравію. Ось він нахилився й почав зашнуровувати черевик. Я спинилася, озирнулась навколо. Ген-ген унизу, ледь видна у густому тумані, бовваніла дзвіниця…

— А ти й справді не дуже балакуча, не така, як інші дівчиська, — усміхаючись, зауважив Ян, усе ще пораючись коло черевика. — Ти навіть не питаєш, куди я тебе веду.

Я відповіла, зітхнувши:

— Гійом казав, що ми поїдемо в Бове, до твоєї названої матері. Але… я не знаю — чого.

— Щоб відшукати один неоціненний скарб, донько корсара, коли хочеш знати… Ну, чи подобається тобі така авантюра?