Пауло Коельйо - Адюльтер

Після виборів у Женеві не відбулося нічого важливого. Про Жакоба більше не згадували в пресі, і я не мала найменшого уявлення про те, що тепер із ним відбувалося. Лише одне тримало в напрузі публічну думку в ті дні: скасує чи не скасує місто святкування святвечора.

На думку деяких депутатів, витрати були надто великими. Мені доручили з’ясувати, що точно означає фраза «надто великими». Я пішла в префектуру й відкрила точну цифру: сто п’ятнадцять тисяч швейцарських франків, це рівно стільки, скільки я та колега, що працює зі мною поруч, сплачуємо податків.

Отже, аби заощадити гроші, які дорівнюють сумі податків, сплачуваних двома громадянами, що одержують непогану, але не надто велику платню, вони хочуть позбавити щастя тисячі осіб. Але, звичайно, кошти заощаджувати треба, бо ніхто не знає, що готує нам майбутнє, навіть якщо скрині міста постійно наповнюються. Може не вистачити солі, щоб узимку посипати нею вулиці й не допускати, щоб сніг перетворювався на кригу й спричиняв нещасливі випадки, хідники завжди потребують ремонту, повсюди здійснюють заходи, про які абсолютно ніхто не може сказати, навіщо вони потрібні.

А веселощі можуть зачекати. Головне — зберігати видимість. І не дозволяти, аби хтось помітив, що ми багатющі.

Я маю прокинутися завтра рано, щоб іти на роботу. Той факт, що Жакоб знехтував мої послання, спонукає мене наблизитися до чоловіка. А проте мені залишається ще помста, яку я хочу здійснити.

Правду кажучи, я майже втратила бажання довести її до кінця, але ненавиджу залишати на середині втілення в життя своїх планів. Жити означає ухвалювати рішення й терпіти їхні наслідки. Я вже давно цього не робила, і, мабуть, це одна з причин, чому я прокинулася сьогодні рано й дивлюся в стелю.

Ця історія з надсиланням повідомлень чоловікові, який мене нехтує, є втратою часу й грошей. Я вже не зацікавлена в його щасті. Насправді я хочу, аби він був нещасливим, бо я запропонувала йому найкращу свою частину, а він мені заявив, що я шукаю ліків від подружніх проблем.

І тому я повинна запроторити ту відьму до в’язниці, навіть якщо моя душа горітиме за це в пеклі протягом багатьох століть.

Повинна? Звідки мені прийшла ця думка? Я стомлена, дуже стомлена, і мене мучить безсоння.

«Жінки одружені більше страждають від депресії, ніж одиначки», — сказано в статті, надрукованій сьогодні в газеті.

Я цього не читала. Але нинішній рік є дуже й дуже дивним.

Моє життя минало дуже добре, усе йшло так, як я спланувала; коли була підлітком, я була щаслива… але зненацька зі мною щось сталося.

Це відбувалося так, як відбувається тоді, коли в комп’ютер проникає вірус. Він руйнується, повільно, але невблаганно. Усе в ньому відбувається набагато повільніше. Деякі важливі програми потребують багато пам’яті, щоб їх можна було відкрити. Деякі архіви — фотографії, тексти — зникають, не залишивши по собі сліду.

Ми шукаємо логіку й не знаходимо нічого. Розпитуємо друзів, які більше розуміються на проблемі, але вони також не знають, у чому річ. А комп’ютер втрачає пам’ять, працює повільно й уже тобі не належить. Він належить невидимому вірусу. Звичайно, ми можемо замінити машину, але ж у ній ми зберігаємо інформацію, яку збирали протягом багатьох років, щоб привести її до ладу. То все пропало назавжди?

Ні, неправда.

Я не маю найменшого контролю над тим, що відбувається. Мене опанувала абсурдна пристрасть до чоловіка, який, либонь, вважає, що я чіпляюся до нього. Шлюб із чоловіком, який здається мені близьким, більш аніж будь-коли показує мені свої слабкості та свою вразливість. Мені заманулося знищити жінку, яку я бачила лише раз, під тим приводом, що це допоможе мені позбутися своїх фантазій.

Багато людей кажуть: «Час виліковує все». Але це неправда.

Схоже, час виліковує нас лише від тих добрих речей, які ми хотіли б зберегти назавжди. Він нам каже: «Не втішай себе ілюзіями, реальність є такою, якою ти її бачиш». Тому речі, про які я читаю задля моральності, не залишаються зі мною надовго. Існує дірка в моїй душі, крізь яку з мене витікає вся позитивна енергія, залишаючи порожнечу. Я знаю цю дірку, бо вона існує в мені вже багато місяців, — але не знаю, як мені вибратися з пастки.

Жакоб вважає, що я потребую ліків від свого шлюбу. Мій шеф вважає мене чудовою журналісткою. Мої діти помітили зміну в моїй поведінці, але ні про що мене не запитують. Мій чоловік зрозумів, що я відчуваю, коли ми були з ним у ресторані, і спробував домогтися, щоб я відкрила перед ним свою душу.