Пауло Коельйо - Адюльтер

Угорі пролетіла пташка, розважаючись на вітрі. Вона пурхала з боку на бік, підіймалася й опускалася, ніби її рухи мали якусь логіку, що її я не могла зрозуміти. Можливо, єдиною логікою було б і мені розважатися, як та пташка.

Але я не пташка. Я не змогла б прожити все життя, лише розважаючись, хоч і маю багатьох друзів із меншими грішми, аніж у нас, які живуть від подорожі до подорожі, від ресторану до ресторану. Я вже намагалася жити так, але марно. Під впливом чоловіка я знайшла собі роботу. Робота займає час, я почуваюся корисною й виправдовую своє життя. Одного дня мої діти відчують гордість за свою матір, а подруги мого дитинства будуть розчаровані більше, ніж будь-коли, бо я домоглася цілком конкретного успіху, тоді як вони присвятили життя лише турботам про дім, дітей і чоловіка.

Не знаю, чи всі відчувають те саме бажання справити враження на інших. Я його відчуваю й не заперечуватиму, бо тільки це робить приємним моє життя, підштовхує мене вперед. Звичайно, якщо я не наражаю себе на непотрібні ризики. Якщо створюю свій світ приблизно таким, яким він є сьогодні.

Тож, прийшовши до редакції, я насамперед переглядаю рукописні архіви уряду. Менш як за хвилину я довідуюся адресу Жакоба Кеніга, а також про те, скільки він заробляє, де навчався, ім’я та прізвище його дружини й де вона працює.

Мій чоловік обрав ресторан, розташований між редакцією й нашим будинком. Ми вже бували там раніше. Мені сподобалися їжа, питво та середовище, але я завжди віддаю перевагу нашим домашнім стравам. Я вечеряю не вдома лише тоді, коли цього вимагає соціальний статус, і завжди, коли можу, уникаю цього. Обожнюю куховарити. Обожнюю бути зі своєю родиною, відчувати, що я їх захищаю, а вони захищають мене.

У списку моїх уранішніх завдань, тих, які я досі не виконала, є «проїхати в машині перед будинком Жакоба Кеніга». Я зуміла подолати цей імпульс. У мене й так тепер досить уявних проблем, аби додавати до них іще одну цілком реальну проблему кохання, на яке немає відповіді. Те, що я почувала, уже минуло. Воно більше не повториться. І ми підемо до майбутнього, наповненого миром, надією й процвітанням.

— Мабуть, хазяїн ресторану змінив меню, бо їжа вже не та, якою була, — зауважив мій чоловік.

Не має значення. Їжа в ресторані завжди однакова: багато масла, яскраво прикрашені тарілки й — адже ми живемо в одному з найдорожчих міст світу — надзвичайно висока ціна на страви, які того не варті.

Але вечеряти не вдома — це ритуал. Хазяїн ресторану привітав нас особисто й повів до столу, за яким ми сиділи завжди (хоч уже минуло чимало часу відтоді, коли ми тут були востаннє), запитав, чи ми питимемо те саме вино (авжеж, що так), і подав нам меню. Я прочитала його від початку до кінця й вибрала наші звичні страви. Чоловік теж вирішив замовити традиційне смажене ягня з чечевицею. Хазяїн назвав нам спеціальні страви цього дня: ми уважно вислухали його, промовили кілька чемних слів і замовили ті, до яких звикли.

Перший келих вина (його нам не треба було куштувати й ретельно аналізувати, адже ми одружені вже десять років) пройшов швидко між розмовами про роботу та скаргами на працівника, який мав перевірити опалення нашого будинку, але так і не прийшов.

— А що тобі відомо про вибори, які відбудуться наступної неділі? — запитав мій чоловік.

— Мені доручили тему, особливо для мене цікаву: «Чи може політик дозволити, щоб виборці цікавилися його особистим життям?» Ця стаття дасть продовження матеріалу, опублікованого на першій сторінці сьогодні, і розповідатиме про депутата, якого шантажує персонал «Нігерії». Загальна думка тих, у кого ми взяли інтерв’ю, була такою: нас це не цікавить. Ми живемо не в Сполучених Штатах і дуже цим пишаємося.

Ми поговорили про інші новини: в останніх виборах до Державної ради взяли участь тридцять вісім відсотків виборців, цього разу очікується більше. Кондуктори ЖПТ (женевського публічного транспорту) почуваються стомленими, але вони задоволені своєю працею. Жінку було збито на пішохідному переході. Потяг вийшов із ладу й зупинив вуличний рух майже на дві години. Були й інші дрібні події такого кшталту.

Я перехилила другий келих, не чекаючи, коли ми наготуємося повертатися додому, і не запитавши чоловіка, як він провів день. Він уважно вислухав усе, що я йому розповідала, либонь, запитуючи себе, що ми тут робимо.

— Ти сьогодні здаєшся веселішою, — сказав він, після того як офіціант приніс нам головну страву. Тоді до мене раптом дійшло, що я розмовляла, не змовкаючи, протягом двадцяти хвилин. — У тебе сталося щось несподіване?