Пауло Коельйо - Адюльтер

Я знову стала володаркою своїх думок і своїх дій. Те, що здавалося неможливим уранці, стало реальним надвечір. До мене повернулися почуття, тепер я могла любити те, чим не володіла, вітер більше не надокучав, став приємним, як благословення, Божий доторк до мого обличчя. Мій дух повернувся до мене.

Сотні років, здавалося, минули протягом короткого часу, поки тривав мій поцілунок. Наші обличчя помалу наближалися, він ніжно пестив моє волосся, ми глибоко зазирали у вічі одне одному.

І знову зустрілися з тим, що переживали лише хвилину тому.

Зі смутком.

Тепер стали очевидними дурість і безвідповідальність учинку, який — принаймні в моєму випадку — мав усе тільки ускладнити.

Ми ще з півгодини перебували разом, розмовляючи про місто та про його жителів так, ніби нічого й не відбулося. Ми здавалися собі дуже близькими, коли прийшли до Парку живої води, ми перетворилися на одне ціле під час поцілунку, а тепер стали зовсім чужими людьми, які намагалися підтримувати розмову лише доти, доки кожен піде своєю дорогою, одне одного не затримуючи.

Ніхто нас не бачив — ми ніби й не були в ресторані. Наші подружні життя перебували в безпеці.

Я подумала, чи не попросити мені пробачення, але потреби в тому не було. Зрештою, поцілунок мало що означає.

Я не можу сказати, що почуваюся так, ніби здобула перемогу, але принаймні поновила певний контроль над собою. Хоч зовні мало що змінилося. Раніше я почувалася гірше, тепер почуваюся краще, і ніхто не запитав мене ні про що.

Я хочу зробити так, як зробив Жакоб Кеніг: поговорю з чоловіком про дивний стан свого духу. Я довірюся йому й не сумніваюся: він мені допоможе.

Але ж сьогодні все так добре! Навіщо витягувати все на поверхню й зізнаватися в тому, про що я навіть не маю уявлення? Я далі змагаюся із собою. Не вірю, що відчуття, які я переживаю, мають зв’язок із відсутністю якихось хімічних елементів у моєму тілі, як запевняють сайти в Інтернеті, що намагаються аналізувати «маніакальний смуток».

Сьогодні я не сумна. У мене трапляються й нормальні фази життя. Пригадую, як мої співучениці організували прощальний бенкет: ми читали вірші протягом двох годин, а наостанок усі дружно заплакали, бо знали, що прощаємося назавжди. Смуток тоді тривав кілька днів чи кілька тижнів, я точно не пам’ятаю. Але той простий факт, що я цього не пам’ятаю, уже означає щось дуже важливе; він означає, що той смуток тривав недовго. Перетнути межу в тридцять років нелегко, і, мабуть, я була не готова до цього.

Мій чоловік підвівся й пішов укладати дітей у постіль. Я налила келих вина й вийшла в сад.

Вітер не вщух. Усі ми знаємо тут цей вітер, він не перестає віяти три дні, а то й шість або дев’ять днів. У Франції, країні романтичнішій, ніж Швейцарія, його називають містраль, і він завжди приносить із собою ясну погоду й низьку температуру. Ось уже година, як хмари в небі почали розходитися — завтра в нас буде сонячний день.

Я думаю про розмову в парку, про поцілунок. Жодної ознаки каяття. Я зробила те, чого ніколи не робила раніше, і цим учинком почала руйнувати мури, які мене ув’язнювали.

Мені байдуже, що думає про мене Жакоб Кеніг. Я не можу мандрувати дорогою свого життя, намагаючись сподобатися людям.

Я допила вино, повернулася, щоб знову наповнити келих, і відчула насолоду перших годин за багато місяців, коли я не переживаю апатію та відчуття своєї непотрібності.

Мій чоловік вийшов святково вдягнений і запитав, чи скоро я буду готова. Я геть забула, що ми домовилися цього вечора піти на танці.

Я побігла вдягатися.

Коли я спустилася вниз, то побачила, що наша нянька-філіппінка вже прийшла й розклала свої книжки на столі у вітальні. Діти сплять, тож не завдаватимуть їй клопоту, а вона використовує кожну вільну хвилинку, щоб навчатися, — схоже, вона відчуває жах перед телевізором.

Ми були готові піти. Я вдягла свою найкращу сукню, навіть ризикуючи здатися повією, закинутою в чуже оточення. Але яка різниця? Я хочу святкувати.

Я прокинулася від торохтіння віконниці, яку трусив вітер. Подумала, що чоловік мав би закріпити її надійніше. Мені треба було підвестися й виконати свій нічний ритуал: піти в кімнату дітей і подивитися, чи все там гаразд.

Але щось мені заважало. Може, це через випите? Я подумала про хвилі, які бачила раніше на озері, про хмари, які вже розвіялися, і про людину, яка лежала зі мною поруч. Я мало пам’ятала про нічний клуб. Нам обом музика здалася жахливою, середовище — примітивним, і за півгодини ми повернулися до своїх комп’ютерів і пігулок.