Саме так вона ставилася до мене, і я не зміг цього витерпіти.
Коли вона вийшла до спальні й заплакала, мені стало погано, і я сказав їй, що це моя провина. Мовляв, я не заслуговую мати таку подругу, як вона. Чому я не можу контролювати себе, щоб мати право кохати таку людину, як вона? Либонь, моїй нормальності настав кінець.
Моя моторна активність різко погіршилася. Я спотикаюся об речі й випускаю їх із рук. Спочатку я думав, це не моя провина. Я подумав, вона умисне переставляє речі. Сміттєвий кошик потрапив мені під ноги, так само я наштовхувався на стільці й подумав, що вона переставляє їх.
Та зрештою я зрозумів, що координація моїх рухів погіршилася. Я мусив рухатися дуже повільно, щоб нічого не зачіпати. А це нелегко. Чому я все-таки звинувачую Алісу? І чому вона не заперечує? Це дратує мене ще більше, бо я бачу жалість на її обличчі.
Моєю єдиною розвагою тепер залишається телевізор. Я проводжу більшу частину дня, дивлячись телевікторини, старі кінофільми, мильні опери й навіть дитячі передачі та мультики. І я не можу примусити себе вимкнути передачу. Уже пізно вночі дивлюся старі кінофільми, фільми жахів, вечірні та нічні передачі, передачі для тих, хто не спить, потім з екрана лунає коротка проповідь перед тим, як канал вимикають на ніч, а десь удалині майорить «зоряно-смугастий прапор», і нарешті крізь невеличке квадратне вікно на мене дивиться своїм недремним оком сітка, яка перевіряє надійність телеекрану… Чому я завжди дивлюся на життя крізь вікно?
А коли все це закінчується, я проклинаю себе за те, що мені лишається так мало часу, аби почитати, щось написати й подумати, і я мав би поводитися розумніше, аніж отруювати свій розум ганебною нісенітницею, яку передають для дитини, що ховається в мені. Дитини в мені, яка вимагає назад свій розум.
Я все це знаю, та, коли Аліса каже, що я марную свій час, гніваюся й прошу, щоб вона дала мені спокій.
У мене відчуття, що я дивлюся телевізор, бо для мене важливо не думати, не пам’ятати ані про пекарню, ані про матір, ані про батька, ані про Норму. Я не хочу більше пам’ятати нічого зі свого минулого.
Сьогодні я пережив жахливий шок. Узяв статтю, якою користувався у своєму дослідженні, «Uber Psychische Ganzheit» Крюгера, аби побачити, чи вона допоможе мені зрозуміти ту статтю, яку я написав. Спочатку я подумав, щось негаразд із моїми очима. Потім я зрозумів, що більше не спроможний читати німецькою мовою. Перевірив себе в інших мовах. Усе відійшло.
Аліса мене покинула. Чи пам’ятаю я, як це сталося? Це почалося тоді, коли вона сказала, що ми не можемо жити з усіма цими книжками й паперами та платівками, які перетворюють підлогу нашої кімнати на справжній смітник.
— Залиш усе, як воно є, — остеріг я її.
— Чому ти хочеш жити в такому безладі?
— Я хочу, щоб усе було там, де я його покинув. Щоб воно лежало перед моїми очима. Ти не знаєш, щó означає, коли всередині в тебе щось відбувається, чого ти не можеш контролювати, і знаєш, що все прослизає крізь твої пальці.
— Ти маєш рацію. Я ніколи не казала, що розумію ті речі, які відбуваються в тобі. Ні тоді, коли ти став надто розумним для мене, ані тепер. Але я скажу тобі одну річ. Поки тобі не зробили операцію, ти не був таким. Ти не валявся у своєму бруді та в жалості до себе, ти не забруднював свій розум, сидячи перед телевізором удень і вночі, ти не гарчав і не кидався на людей. Ти мав у собі щось таке, що примушувало нас шанувати тебе — атож, навіть такого, яким ти тоді був. Ти був чимось, чого я раніше ніколи не бачила в жодній особі з недорозвиненим розумом.
— Я не шкодую, що погодився на експеримент.
— І я не шкодую. Але ти втратив те, що колись було тобі притаманне. Ти мав усмішку…
— Пусту й дурну усмішку.
— Е ні, усмішку справжню й теплу, бо ти хотів подобатися людям.
— А вони витворяли зі мною трюки й глузували з мене.
— Так, але, хоч ти й не розумів, чому вони сміються, ти відчував, що, коли вони можуть сміятися з тебе, ти подобатимешся їм. А ти хотів їм подобатися. Ти поводився, як дитина, і навіть сміявся із себе разом із ними.
— Я не налаштований сміятися із себе тепер, якщо ти нічого не маєш проти.
Вона намагалася втриматися від плачу. Думаю, я хотів, щоб вона заплакала.
— Можливо, саме тому для мене було так важливо навчатися. Я вважав, що це допоможе мені стати таким, як інші люди. Я думав, що матиму друзів. Тепер можна посміятися з цього, хіба не так?
— Щоб завести друзів, треба мати більше, аніж просто високий коефіцієнт інтелекту.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу