Отвір надто маленький! Я не зможу проштовхнутися крізь нього!
Але раптом моє тіло починає дряпатися об стіни, знову й знову, і я опиняюся перед отвором, де світло загрожує випалити мені очі. Я знаю, що зможу пронизати пелену, яка вкриває це священне світло. Сліпучіше, аніж я можу витримати. Біль, якого мені ще не доводилося долати, й холод, і нудота, і гудіння над моєю головою, що б’є по ній наче тисяча крил. Я розплющую очі, засліплений нестерпним світлом. І кричу пронизливим криком, і весь тремчу.
Я вийшов із цього стану, відчувши, як хтось торсає мене за плече. Це був доктор Штраус.
— Слава Богу, — сказав він, коли я подивився йому у вічі. — Ти стривожив мене.
Я похитав головою
— Зі мною все гаразд.
— Думаю, на сьогодні досить.
Я підвівся на ноги і похитнувся, коли опинився у вертикальному стані. Кімната здалася мені дуже маленькою.
— Думаю, не тільки на сьогодні, — сказав я. — Більше таких сесій мені не треба. Не хочу більше таких видінь.
Він не вельми зрадів, почувши мої слова, але не став переконувати мене змінити думку. Я вдягнув пальто й пішов геть.
А за спалахами полум’я для мене лунали слова Платона:
«Люди в печері сказали б про того, хто вийшов назовні й повернувся назад, що він залишив зовні свої очі».
Друкувати на машинці мені стало важко, а думати під час магнітофонного запису я не вмію. Я відкладаю цю роботу майже на весь день, але знаю, яка вона важлива і що я повинен виконувати її. Я пообіцяв собі не сідати обідати, аж поки щось не напишу — що завгодно. Професор Немур знову послав по мене сьогодні. Він хотів, щоб я прийшов до лабораторії для кількох тестів того зразка, які звик робити. Спочатку я вирішив, що так і має бути, адже вони досі мені платять і для них важливо мати повний звіт експерименту, який вони здійснили зі мною, та, коли я приїхав до університету Бекмана й пройшов крізь усе це разом із Бертом, я зрозумів, що цього для мене вже забагато.
Спочатку це було випробування лабіринту з аркушем паперу та з олівцем. Я пам’ятав, як швидко навчився це робити, коли змагався з Елджерноном. Я не міг не визнати, що тепер мені стало важче розв’язувати проблему з лабіринтом. Берт простяг руку, щоб узяти аркуш із моїм малюнком, проте натомість я порвав його й укинув до сміттєвого ящика.
— Не треба мені більше змагань у лабіринті. Я тепер потрапив у ньому в глухий кут, із якого вже ніколи не виберуся.
Він злякався, що я зовсім відмовлюся від тестів, і спробував мене заспокоїти.
— Усе гаразд, Чарлі. Ти лише навчися сприймати це легко.
— Що ти маєш на увазі під «сприймати легко»? Ти не знаєш, що це таке.
— Ні, але я можу собі уявити. Усі ми дуже переживаємо.
— Переживайте собі. Але дайте мені спокій.
Він був спантеличений, і тоді я зрозумів, що його помилки в цьому не було і я поводився з ним погано.
— Пробач мені, я не хотів тебе образити, — сказав я. — Як твої справи? Закінчив дисертацію?
Він кивнув головою.
— Її передруковують. У лютому я отримаю звання доктора філософії.
— Молодець. — Я поплескав його по плечу, аби показати йому, що не гніваюся на нього. — Тягни свого воза. Ніщо не має такого значення, як освіта. Забудь, що я сказав раніше. Я зроблю все, що ти хочеш. Крім лабіринтів — їх більше мені не треба.
— Немур хоче провести випробування Роршаха.
— Поглянути, що відбувається у глибині? Що він сподівається там знайти?
Певно, я здавався роздратованим, бо він відступив.
— Ми не зобов’язані це робити. Ти приходиш сюди самохіть. Якщо ти не хочеш…
— Ну, гаразд. Роби свою справу. Діставай карти. Але не кажи мені, що ти там з’ясуєш.
Він не мав наміру казати мені про це.
Я знав досить про випробування Роршаха й розумів: головне не в тому, що ти бачиш на картах, а в тому, як ти на них реагуєш. Чи ти бачиш там цілі картини чи їхні частини, картини в русі чи нерухомі постаті, чи дивишся ти на кольорові точки, чи не звертаєш на них увагу, чи у твоїй свідомості виникають суцвіття ідей чи лише кілька стереотипних реакцій.
— Ти нічого не довідаєшся, — сказав я. — Я знаю, щó тобі треба. Знаю, які я повинен мати реакції, щоб створити певну картину свого мозку. Я повинен лише…
Він дивився на мене, чекаючи:
— Я повинен лише…
Але потім мене наче щось ударило кулаком по скроні, і я відразу забув, щó повинен робити. Враження було таке, ніби я чітко побачив власну поведінку на чорній дошці свого розуму, та, коли я обернувся, щоб прочитати її, частина стерлася, а решта була позбавлена сенсу.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу