— Я не певний, що хочу поговорити про це, — сказав я. — Я налаштований дуже до вас вороже.
І я розповів йому, про що думав.
Не бачачи його, я знав, що він киває про себе.
— Це важко пояснити, — сказав я. — Раніше таке почуття навідувало мене раз чи двічі, й відразу по тому я втрачав тяму. Дивовижна легкість… усе напружене… але моє тіло холодне й затерпле…
— Розповідай далі. — Його голос пролунав на межі збудження. — Що ще?
— Я не відчуваю більше свого тіла. Воно затерпло. Я маю відчуття, що Чарлі перебуває зовсім близько. Мої очі розплющені — переконаний, що це так. Я не помиляюся?
— Так, вони широко розплющені.
— І я бачу блакитне сяйво, що променіє зі стін, і бачу, як стеля скручується в мерехтливий м’яч. Тепер вона підвішена в повітрі. Світло… воно тисне мені на очі… пробивається в мій мозок… Усе в кімнаті розжеврілося до червоного… Мені здається, я пливу… чи радше збільшуюся й зменшуюся… а проте мені не треба дивитися вниз, аби я зрозумів, що моє тіло досі лежить тут на кушетці… Це галюцинація?
— Чарлі, з тобою все гаразд?
Чи не це описують у своїх творах містики?
Я чую його голос, але не хочу відповідати йому. Мене дратує, що він тут. Мені треба не помічати його. Бути пасивним і дозволяти цьому — хоч би що це було — наповнювати мене світлом і всмоктувати в себе.
— Що ти бачиш, Чарлі? Що з тобою?
Я лечу наче листок, піднятий потоком теплого повітря. Атоми мого тіла дедалі швидше розлітаються в різні боки. Я стаю легшим, менш стиснутим… і ширшим… ширшим, аж поки вибухаю й лечу до сонця. Я універсум, що розширюється й випливає вгору в мовчазному морі. Спочатку маленький, обмежений своїм тілом, кімнатою, будинком, містом, країною, аж поки я розумію, що коли подивлюся вниз, то побачу, як моя тінь накриває землю.
Я — легкий і нечутливий. Стаю дедалі більшим і лечу крізь час і простір.
А потім, коли я знаю, що зараз проб’ю кору існування, як летюча риба, що вистрибує над поверхнею моря, відчуваю, як мене хтось потяг донизу.
Це роздратувало мене. Я хочу його струсити. На межі злиття зі Всесвітом я чую шепіт навколо гребенів свідомості. І цей слабкий ривок утримує мене біля скінченного і смертного світу внизу.
Поступово, коли хвиля спадає, мій розтягнутий дух знову зменшується до земних вимірів, не самохіть, бо я волів би втратити себе, але мене стягують донизу, знову до себе, у себе, й таким чином я знову опиняюся на своїй кушетці, прилаштовуючи пальці своєї свідомості в рукавичках моєї плоті. І я знаю, що зможу ворухнути пальцем або кліпнути оком — якщо мені так захочеться. Але я не хочу рухатися. Я не стану рухатися!
Я чекаю й залишаюся нерухомим, пасивним, хоч би що там означав цей досвід. Чарлі не хоче, щоб я проколов верхній шар свого розуму. Чарлі не хоче знати, що лежить навколо. Чи не боїться він побачити Бога?
Або не побачити нічого?
Коли я лежав там чекаючи, настала мить, протягом якої я знову став собою і знову втратив будь-яке відчуття або сприйняття тіла. Чарлі потяг мене вниз, у себе. Я дивився всередину, в центр свого невидющого ока та в червону пляму, яка перетворилася на квітку з багатьма пелюстками — мерехтливу, рухливу, люмінісцентну квітку, що лежала глибоко в самому осередді моєї підсвідомості. Я згортався. Не в тому розумінні, що атоми мого тіла наближалися один до одного й ставали густішими, а в тому злитті, коли атоми мого тіла зливалися в мікрокосм. Я переживав нестерпний жар і сліпуче світло — пекло в пеклі, — але не дивився на світло, лише на квітку, що згортала пелюстки й перетворювалася з багатьох на одну. І на якусь мить мерехтлива квітка перетворилася на золотий диск, що крутився на нитці, а потім на мерехтіння райдуг, а в кінцевому підсумку я знову опинився в печері, де все було огорнуте тишею й темрявою, і я плив у наповненому водою лабіринті, шукаючи той із його напрямків, який міг би прийняти мене… обняти мене… всмоктати мене у себе.
Із цього, либонь, і треба почати.
У глибині найтемнішої з печер я знову побачив світло — воно було тепер крихітним і далеким, ніби побачене крізь протилежну лінзу телескопа, блискуче, сліпуче, мерехтливе й знову схоже на квітку з мерехтливими пелюстками (лотос, який обертався й випливав над поверхнею несвідомого). На початку печери я знайду відповідь, якщо наважуся повернутися назад і поринути у залитий світлом грот позаду.
Поки що ні!
Я боюся. Не життя, не смерті, не небуття, я боюся розтратити все це, ніби мене ніколи й не було. І коли я починаю просуватися крізь отвір, то відчуваю, як мене стискає й проштовхує, наче хвилю, до входу в печеру.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу