Деніел Кіз - Квіти для Елджернона

Спочатку я відмовився повірити собі. Я з панічною швидкістю переглянув карти й не міг видобути із себе жодного слова. Я хотів роз’єднати чорнильні плями, щоб надати їм реальності. Десь у цих плямах були відповіді, які я знав лише одну мить тому. Вони були не в чорнильних плямах, а в тих частинах мого розуму, які надавали їм форми й значення й проектували на них мої малюнки.

І я нічого не міг зробити. Я не міг пригадати, щó мені треба було сказати. Усе зникло з мого мозку.

— Це жінка… — сказав я — …навколішки миє підлогу. Тобто ні — це чоловік, який тримає ніж. — Я знав, що кажу нісенітницю й швидко переключився на інший напрямок думки. — Дві постаті, які щось тягнуть… схоже, ляльку… і кожна з них тягне так, ніби вони хочуть роздерти її навпіл, хоча — ні! — я хотів сказати, що тут два обличчя дивляться одне на одне крізь вікно й…

Я змів карти зі столу й підвівся на ноги.

— Не треба більше тестів. Я їх не хочу.

— Гаразд, Чарлі. Ми на сьогодні зупинимося.

— Не тільки на сьогодні. Я більше сюди не прийду. Усе, що вам захочеться дізнатися про мене, ви дізнаєтеся з моїх звітів. Я вже не хочу бігати по лабіринту. Я вже не морська свинка. Я виснажився. Хочу, щоб мені нарешті дали спокій.

— Гаразд, Чарлі. Я тебе розумію.

— Ні, ти мене не розумієш, бо це відбувається не з тобою, і зрозуміти себе спроможний лише я. Я тебе не звинувачую. Ти мусиш виконувати свою роботу, здобути звання доктора філософії — і можеш не розповідати мені, я знаю, що ти прагнеш здобути його задля блага людства, але при цьому мусиш жити власним життям, а ми з тобою перебуваємо не на одному рівні. Я проминув твій рівень, підіймаючись нагору, а тепер я проминув його, спускаючись униз, і не думаю, що мені пощастить піднятися на нього знову. Тож попрощаймося тут і тепер.

— Ти не вважаєш, що тобі треба поговорити з доктором…

— Попрощайся з усіма від мого імені, гаразд? Я не маю бажання знову бачитися з кимось із них.

Перш ніж він устиг сказати щось іще чи зупинити мене, я вийшов із лабораторії, сів у ліфт і востаннє покинув університет Бекмана.

Штраус намагався побачитися зі мною сьогодні вранці, але я не відчинив йому двері. Я хочу тепер залишитися наодинці із собою.

Це дивне відчуття, коли ти береш книжку, яку читав і якою втішався лише кілька місяців тому, й дізнаєшся, що нічого з неї не пам’ятаєш. Я пригадую, якою чудовою здавалася мені творчість Мільтона. Та коли я взяв його «Втрачений Рай», то міг згадати лише, що в цій книжці розповідається про Адаму і Єву та про Дерево Знання, але тепер до мене не доходила її суть.

Я заплющив очі й побачив Чарлі — тобто себе — шестирічним чи семирічним хлопчиком, згадав, як він сидів за обіднім столом із підручником, навчаючись читати, знову й знову повторюючи слова своїй матері, яка сиділа поруч із ним, поруч зі мною…

— Спробуй знову…

— Подивися на Джека. Подивися, як Джек біжить. Подивися, як Джек дивиться.

— Ні! Не дивися, як Джек дивиться. Подивися, як Джек біжить! — кричала вона, показуючи на текст своїм загрублим від праці пальцем.

— Подивись на Джека. Подивися, як Джек дивиться.

— Ні! Ні! Дивися не як Джек дивиться, а як Джек біжить. Ти не стараєшся. Прочитай знову!

Прочитай знову… Прочитай знову… Прочитай знову…

— Дай хлопцеві спокій. Ти його лякаєш.

— Він повинен навчатися. Він надто ледачий, щоб зосередитися.

Біжи, Джеку, біжи… Біжи, Джеку, біжи… Біжи, Джеку, біжи… Біжи, Джеку, біжи…

— Він усе розуміє повільніше, аніж інші діти. Дай йому час.

— Він нормальний. Із ним усе гаразд. Він ледачий. Я це твердитиму, поки він запам’ятає.

Біжи, Джеку, біжи… Біжи, Джеку, біжи… Біжи, Джеку, біжи… Біжи, Джеку, біжи…

А тоді, піднявши голову від столу, я ніби побачив себе очима Чарлі, побачив, як тримаю «Втрачений Рай», і зрозумів, що намагаюся роздерти книжку обома руками. Я відірвав її задню частину, видер із неї купу сторінок і пожбурив через кімнату в той куток, де вже лежали розбиті платівки. Я залишив їх лежати там, і їхні білі язики сміялися, бо я не міг зрозуміти, про що вони мені розповідали.

Я повинен утримати при собі дещо з того, чого я навчився. Благаю Тебе, Боже, не забирай від мене геть усе.

Зазвичай уночі я виходжу на прогулянку, блукаю містом. Не знаю навіщо. Мабуть, хочу бачити обличчя людей. Учора вночі я не міг пригадати, де я живу. Полісмен привів мене додому. Я маю дивне відчуття, що все це вже зі мною відбувалося — давно-давно. Я не хочу про це писати, але весь час нагадую собі, що я єдина людина у світі, яка може описати, що з нею відбувається за таких обставин.