Деніел Кіз - Квіти для Елджернона

— Пекарня мій дім…

— І я ставився до тебе як до власного сина, що віддав своє життя за цю країну. І коли Герман помер — скільки було тобі років? Сімнадцять? Але ти був більше схожий на шестирічного хлопчика — я заприсягнувся собі… я сказав, Артуре Доннер, поки ти матимеш пекарню і власний бізнес, ти дбатимеш про Чарлі. Він повинен мати місце, де працюватиме, ліжко, в якому спатиме, і хліб у роті. Коли вони вирішили віддати тебе до притулку Воррена, я сказав їм, що ти працюватимеш у мене і я потурбуюся про тебе. Ти не переночував у тому місці навіть однієї ночі. Я надав тобі кімнату, і я тебе доглядав. То чи виконав я свою врочисту обіцянку?

Я кивнув головою, але міг бачити з того, як він згортав і розгортав свої рахунки, що він має проблему. І хоч як мені не хотілося знати, про що йдеться, я знав:

— Я намагався працювати добре…

— Я знаю, Чарлі. Із твоєю роботою все було гаразд. Але щось трапилося з тобою, і я не розумію, що саме. І не тільки я. Усі говорять про це. Вони приходили до мене з десяток разів протягом останніх кількох тижнів. Усі вони невдоволені. Чарлі, я змушений попросити тебе, щоб ти пішов від мене.

Я спробував зупинити його, але він похитав головою.

— Ціла делегація прийшла до мене учора ввечері. Чарлі, я повинен зберегти свій бізнес.

Він дивився на свої руки, перекладаючи папери туди й сюди, ніби сподівався знайти на них те, чого раніше там не було.

— Пробач мені, Чарлі.

— Але куди ж я піду?

Він уперше подивився на мене відтоді, як ми увійшли до його затишного кабінету.

— Ти знаєш так само добре, як і я, що робота тут тобі більше не потрібна.

— Містере Доннер, я ніколи ніде більше не працював.

— Погляньмо правді у вічі. Ти вже не той Чарлі, який прийшов сюди сімнадцять років тому — навіть не той, яким був чотири місяці тому. Ти ніколи нічого про це не казав. Це твоя власна справа. Можливо, з тобою сталося диво — хто знає? Але ти перетворився на елегантного молодика. А працювати на змішувачі тіста й розносити замовлення — це не робота для елегантного молодика.

Він мав рацію, звичайно, але щось усередині мене хотіло, аби він змінив думку.

— Ви повинні дозволити мені залишитися, містере Доннер. Дайте мені ще один шанс. Ви самі сказали, що пообіцяли дядькові Герману, я матиму тут роботу доти, доки потребуватиму її. Я все ще потребую її, містере Доннер.

— Ні, ти її більше не потребуєш, Чарлі. Якби ти її потребував, я сказав би їм, що мені байдужісінько до їхніх делегацій та їхніх петицій, і я захистив би тебе проти них усіх. Але ти всіх їх налякав до смерті. Я повинен подумати і про свою власну родину.

— А що, як вони змінять свою думку? Дозвольте мені переконати їх. — Я ускладнював йому справу, яку він вважав досить легкою. Я знав, що мені треба зупинитися, але не міг контролювати себе. — Я вмовлю їх зрозуміти мене, — попросив я.

— Ну гаразд, — зітхнув він нарешті. — Іди й спробуй. Але ти лише зіпсуєш собі настрій.

Коли я вийшов із його кабінету, Френк Рейлі і Джо Карп проминули мене, і я відразу зрозумів, що він сказав правду. Бачити мене поблизу було для них уже занадто. Я псував їм настрій.

Френк щойно вийняв із печі тацю з булочками, й він та Джо обернулися, коли я увійшов.

— Ти бачиш, Чарлі, я зайнятий. Можливо, згодом…

— Ні, — не погодився я. — Тепер, саме тепер. Обидва ви уникаєте мене. Чому?

Френк, базіка й любитель похизуватися, дивився на мене протягом хвилини, а тоді поставив тацю на стіл.

— Чому? Я скажу тобі чому. Бо ти несподівано став важливою персоною, великою шишкою й великим розумником. Завжди з книжкою, завжди знаєш усі відповіді. Але знаєш, що я тобі скажу? Ти вважаєш себе кращим, аніж усі ми тут? Котися ти до дідька зі своїм великим розумом!

— Але що поганого я тобі зробив?

— Що ти зробив поганого? Ти його чуєш, Джо? Я скажу тобі, що ти зробив поганого, містере Гордон. Ти прийшов сюди зі своїми ідеями та пропозиціями й перетворив нас усіх на збіговисько йолопів. Але я дещо тобі скажу. Для мене ти досі дебіл. Можливо, я не розумію деяких гучних слів або заголовків у книжках, але я не гірший за тебе — і навіть кращий.

— Атож, — кивнув головою Джо, наголошуючи на цьому висновку для Джімпі, який щойно підійшов до нього.

— Я не прошу вас стати моїми друзями, — сказав я, — чи робити щось спільно зі мною. Лише дозвольте мені зберегти свою роботу. Містер Доннер сказав, що це залежить від вас.

Джімпі обпалив мене поглядом, а тоді похитав головою з виразом огиди.