Деніел Кіз - Квіти для Елджернона

Я досі чую її. Та, може, я все-таки тепер вільний? Може, страх і нудота були тепер не морем, у якому я міг утопитися, а лише калюжею води, що віддзеркалювала моє минуле? Чи можу я почуватися тепер вільним? Якби я міг доторкнутися до Аліси раніше, не думаючи про своє минуле, яке раптом накотилося на мене, можливо, паніка не опанувала б мене? Якби я лише міг перетворити свій розум на білу пляму. Я видушив із себе:

— Ти… зроби це ти! Тримай мене!

І перш ніж я зрозумів, що вона робить, вона вже цілувала мене, притискаючи мене до себе міцніше, аніж будь-хто притискав мене до себе раніше. Але в ту мить, коли я почав забувати про все, воно почалося: гудіння у вухах, холод, нудота. Я відвернувся від неї. Вона намагалася заспокоїти мене, переконати, що це байдуже, що я не маю підстав звинувачувати себе. Але засоромлений і більше не спроможний стримувати свій біль, я почав схлипувати. Я плакав, аж поки не заснув у її обіймах, і мені приснилися лицар та рожевощока дівчина. Але в моєму сні меч у руці тримала дівчина.

Немур гнівається, тому що я не надсилав йому своїх звітів протягом майже двох тижнів (і він має рацію, бо Фонд Велберга почав виплачувати мені заробітну платню з гранту, щоб я не мав потреби шукати собі роботу). Міжнародний психологічний з’їзд у Чикаго відбудеться вже через тиждень. Він хоче, щоб його попередня доповідь була максимально повною, позаяк Елджернон і я є головними експонатами його дослідження.

Наші взаємини стають дедалі напруженішими. Я терпіти не можу постійні Немурові згадки про мене як про лабораторний екземпляр. Він намагається переконати мене, що до його експерименту я не був людським створінням.

Я сказав Штраусові, що надто заклопотаний думанням, читанням і проникненням у себе, намагаючись зрозуміти, хто я такий, а письмо — процес надто повільний і воно затримує осмислення моїх ідей. За його пропозицією я навчився друкувати на машинці, й тепер, коли я спроможний надрукувати майже сімдесят п’ять слів на хвилину, мені стало набагато легше переносити свої думки на папір.

Штраус також переконав мене, що я повинен говорити й писати просто, щоб люди могли мене зрозуміти. Він переконав мене, що мова часто буває бар’єром, а не стежкою на шляху людського поступу. Іронічно усвідомлювати, що ти опинився по другий бік інтелектуального паркану.

Іноді я зустрічався з Алісою, але ми не згадували про те, що між нами сталося. Наші взаємини залишалися платонічними. Але протягом трьох ночей після того, як я покинув пекарню, мене терзали кошмари. Важко повірити, що це сталося тільки два тижні тому.

Я блукав уночі безлюдними вулицями, переслідуваний привидами. І хоч я завжди прибігав до пекарні, її двері були замкнені, а люди в приміщенні ніколи не оберталися, щоб подивитися на мене. Крізь вікно я бачив, як наречена й наречений на весільному пирозі показують на мене й сміються, — повітря насичується сміхом, аж поки я цього не витримую, — а два купідони розмахують своїми охопленими полум’ям луками. Я кричу. Я гупаю кулаками у двері, але не чутно жодного звуку. Я бачу Чарлі, який дивиться на мене зсередини. Чи це лише віддзеркалення? Щось хапає мене за ноги й тягне геть від пекарні в темні алеї, й, коли вони починають обгортати мене, я прокидаюся.

Іноді вікно пекарні відчиняється в минуле і, дивлячись крізь нього, я бачу інші речі й інших людей.

Дивовижно, як розвивається моя спроможність спогадувати. Я ще не можу контролювати її цілком, але іноді, коли я заклопотаний читанням або працюю над якоюсь проблемою, мене опановує відчуття дивовижної ясності. Я знаю, що це застережний сигнал підсвідомості, й тепер, замість чекати, коли пам’ять прийде до мене, заплющую очі й простягаю до неї руку. Іноді мені вдається взяти цей уламок пам’яті під свій повний контроль, дослідити не лише суму мого колишнього досвіду, а й також невикористані здібності мого розуму.

Навіть тепер, коли я про це думаю, то відчуваю гостру тишу. Бачу вікно пекарні… простягаю руку й доторкаюся до нього… воно холодне й вібрує, а потім скло нагрівається… стає гарячим… гарячішим… обпалює мої пальці. Вікно, яке віддзеркалює мій образ, світлішає, й, коли скло перетворюється на дзеркало, я бачу малого Чарлі Гордона — йому чотирнадцять або п’ятнадцять років, він дивиться на мене крізь вікно свого дому, й мені дивно усвідомлювати, наскільки іншим він був…

Він чекає свою сестру, яка повертається зі школи, й, коли бачить, як вона виходить із-за рогу вулиці на Маркс-стріт, він махає їй рукою й викрикує її ім’я, й вибігає на ґанок, щоб зустріти її. Норма вимахує аркушем паперу.