Деніел Кіз - Квіти для Елджернона

Я не знаходжу ніякого задоволення в обговоренні ідей, а тим більше на такому елементарному рівні. Люди терпіти не можуть, коли їм показують, що вони перебувають дуже далеко від складності проблеми, — вони не знають, що існує під брижами поверхні. Не менша складність існує на вищому рівні, і я облишив усі спроби обговорювати ці речі з професорами університету.

Берт познайомив мене в кав’ярні з професором економіки, відомим своїми працями про вплив економічних факторів на банківські облікові ставки. Я давно хотів поговорити з економістом про деякі ідеї, що виникли в мене у процесі читання книжок. Мене цікавили моральні аспекти воєнної блокади як зброї в часи миру. Я запитав у нього, що він думає про пропозицію деяких сенаторів, які запропонували використовувати тактику внесення в чорні списки й морської блокади, що застосовувалася в роки Першої і Другої світових воєн, проти невеликих держав, нині налаштованих проти нас.

Він спокійно вислухав мене, дивлячись кудись у простір, і я подумав, що він збирає думки для відповіді, але через кілька хвилин він прочистив горло й похитав головою. Його інтерес обмежувався банківськими ставками, і воєнна економіка цікавила його мало. Він запропонував мені зустрітися з доктором Вессі, який одного разу написав статтю про воєнні торговельні угоди під час Другої світової війни. Можливо, він мені допоможе. Перш ніж я встиг сказати щось іще, він схопив мене за руку й міцно її потиснув. Він був радий зустрітися зі мною, але йому треба зібрати матеріал для лекції. І він пішов собі. Те саме сталося, коли я спробував обговорити творчість Чосера з фахівцем з американської літератури, розпитати орієнталіста про островитян Тробріанда й намагався зосередити увагу на проблемах безробіття, спричиненого автоматизацією, в розмові із соціальним психологом, який спеціалізувався на опитуваннях громадської думки про поведінку підлітків. Вони завжди знаходили виправдання, щоб вислизнути від мене, боячись відкрити обмеженість своїх знань.

Якими іншими здаються вони мені тепер. І яким я був дурнем, коли думав, що професори — інтелектуальні велетні. Вони звичайні люди — і сподіваюся, що світ незабаром у цьому переконається. Й Аліса також звичайна людина — жінка, а не богиня — і завтра я поведу її на концерт.

Уже майже ранок, а заснути я ніяк не можу. Я повинен зрозуміти, що сталося зі мною вчора на концерті.

Вечір почався досить добре. Бульвар у Центральному парку рано заповнився народом, і ми з Алісою мусили обминути чимало пар, що лежали на траві. Нарешті, далеко від стежки ми натрапили на дерево, яке не освітлювалося жодним прожектором, де єдиним свідченням присутності інших пар був жіночий сміх із призвуком протесту й вогники запалених сигарет.

— Тут добре, — сказала вона. — Немає причин сидіти над самим оркестром.

— А що вони тепер грають? — запитав я.

— «Море» Дебюссі. Ти любиш цю музику?

Я сів поруч неї.

— Я мало розуміюся на такій музиці. Мені треба подумати про неї.

— Не думай про неї, — прошепотіла вона. — Відчувай її. Дозволь їй накрити тебе, як море, не намагаючись нічого зрозуміти.

Вона лягла спиною на траву й обернула обличчя в напрямку музики. Я не мав найменшого уявлення про те, чого вона сподівається від мене. Це було далеким від чистих ліній розв’язання проблем і систематичного нагромадження знань. Я повторював собі, що мої спітнілі долоні, тиск у моїх грудях, бажання обняти її були просто біохімічними реакціями. Я навіть простежив послідовність стимулів і реакцій, що були причиною моєї нервозності та мого збудження. Проте все залишалося неясним і непевним. Чи повинен я обхопити її стан рукою чи ні? Чи чекає вона, що я це зроблю? Чи вона розгнівається на мене? Я розумів, що досі поводжуся як підліток, і це сердило мене.

— Чому ти не влаштуєшся зручніше? — здушеним голосом проказав я. — Ляж на моє плече.

Вона дозволила, щоб я обняв її рукою, але навіть не подивилася на мене. Здавалося, вона надто захоплена музикою, аби помічати, щó я роблю. Чи хоче вона, щоб я тримав її в такий спосіб, чи просто терпить мій дотик? Коли я просунув руку до її талії, то відчув, як вона затремтіла, але вона все ще дивилася в напрямку оркестру. Вона вдавала, ніби зосереджена на музиці, щоб не відповідати на мої рухи. Вона не хотіла знати, щó відбувається. Доти, доки вона дивилася в далину й слухала, вона могла вдавати, що моя близькість, мої руки навколо її стану були поза її знанням чи згодою. Вона хотіла, щоб я кохався з її тілом, поки її розум перебуватиме на речах високого порядку. Я досить грубо схопив її за підборіддя й обернув її обличчя.