Олександр Вільчинський - Льодовик

Це типова риса всіх цих довбаних колаборантів усіх часів і народів — або підвищений вміст тестостерону в крові, або неминучий алкоголізм. Але Міха не був алкоголіком, а якщо й бухав, то якось в'яло, без ентузіазму. Інша справа — шерше ля фам! Дорогий наш Міха у тому сенсі не був винятком, і всі ці курви, яких він час від часу брався розганяти — виглядали неодмінним атрибутом його існування у шкурі колаборанта.

І коли у мене якось вирвалося, що, мовляв, усе, не можу більше Ірі в очі дивитися, то потім мені стало його навіть шкода, таким нещасним він виглядав після цих моїх слів.

— Все, баста! — сказав я тоді. — По дівках я тебе більше возить не буду, перед Ірою стидно…

— Ну ти й друг, гнида! — скуб борідку Міха, він її завжди поскубує, коли сердиться.

Він ще потім з тиждень її поскубував і на мене дувся.

Та деколи я все ж робив винятки. Особливо після того випадку, коли одного разу він злиняв на півдорозі, мовляв, нову оптику приглянув для полювання, теж мені мисливець на короїдів! Я його тоді півгодини під тією крамницею зброї прочекав, а він, виявилося, вийшов через службовий вхід, а у мене ж інструкція — ні на крок від «об'єкта». Тоді лише перші чутки дійшли про «Молоду силу», ще ніяких майонезів… Я тоді йому, уже як він з'явився, хотів у лоба дати — щоб запам'ятав, і піти, грюкнувши дверима! Але ж що я скажу Ірі, як поясню? Та й сам після цього чи зможу спокійно жити, знаючи, що Міха без мого нагляду. А ще як на моє місце приставлять до нього когось, кому просто начхати?..

Наступного разу я возив Міху на лівий берег у «Аладдін», де він із тією козою Жанет обідав. Ось там вони нас і піджидали на виході, Міха ж не попередив мене, що вже там не раз обідав з нею, бо ж вона мешкає поряд, в одній із прилеглих висоток. І минулі рази він, у порушення інструкції, їздив до неї на таксі. Вочевидь, ті юні месники вирішили, що й тепер він буде сам, хтось дав наводку. З того дня я уважніше придивлявся до тієї Жанет. Я чомусь уявляв її молодшою. То Міха називає її Жанет, насправді, мабуть, просто Жанна. Я не розпитував. Таке собі, можна сказати, бліденьке «шерше ля фам!». Але невдовзі Міха влаштував черговий розгін, і я її більше не бачив.

А ті двоє під саморобним транспарантом: «Ганьба Горбенку–колаборанту!» — а знизу ще й малюнок — дружній шарж, де Міха у лаптях та будьонівці сидить, звісивши ноги, на подзьобаному гофрованому паркані… Я того, що тримав транспарант, просто відтяг за ріг, до туалету, дав у дихало, не боляче, і прикував там кайданками до труби, а транспарант просто порвав і викинув, хоч і була думка залишити, як речовий доказ. Потім, на ходу зателефонувавши у поліцію, аби визволили героя з туалету, непомітно вернувся, і саме вчасно. Міха із Жанет уже допили каву і з'їжджали ескалатором униз, а той інший, ще один рожевощокий юний месник, із палаючими очима й пакетом у руці рушив їм назустріч. Я кинувся йому напереріз і ледь встиг.

Не впевнений, що у пакеті було щось серйозне, можливо, ємність із якоюсь гидотою. Із майонезом чи навіть із лайном собачим, але коли я виріс перед ним, цей хлопчина зрозумів, що програв. Він бачив, що жартувати я не буду, і позадкував до входу в крамницю з біжутерією, а його очі пропікали мене повним ненависті і зневаги поглядом. Інтелігентні риси обличчя видавали студента, можливо, навіть відмінника. Але тоді я ще не встиг його добре роздивитися через гурт підлітків, що раптом налетіли звідкись. Йому вдалося прошмигнути повз крамницю і змішатися з натовпом.

Але невдовзі ці двоє орлят втрапили мені на очі ще раз на нашому ж таки майдані Коновальця, в який після нейтронного шантажу перейменували площу Льва Толстого, що саме перед входом до Міхової редакції. Вони тупотіли на морозі поряд із величезною кучугурою снігу, яку ще звечора нагорнули прибиральники, але не встигли вивезти. У благеньких пальтечках, набурмосені обидва, наче горобці перед сльотою, але вже без транспаранта. Я саме виходив до машини, що стояла у редакційному дворику, за журналом про риболовлю, якого там забув, і вертався через бокові ворота, коли побачив їх.

— А, здоров, юні герої! — Я хотів одразу згребти їх обох, але вийшло вхопити за комір лише одного, знову того меншенького.

Він засмикався, щось заволав, але я його одразу занурив головою у ту купу снігу, що за ніч ще не встиг надто злежатися. Я втовк його туди ледь не з руками, лише ноги баламкалися зверху. Потягнувся й за іншим, він знову був із пакетом, але знову якось зумів вивернутися.