Олександр Вільчинський - Льодовик

Але у перший рік наші «дорогі гості» ще нас так не боялися і від нас аж настільки не відгороджувалися. А може, вони просто так звикли і за «залізною завісою» їм комфортніше, ніж без неї, нехай навіть та завіса із подзьобаної долотом гофрованої бляхи. Бо загрози ж їм, окрім поступової асиміляції, більше ніякої немає, та й просто не може бути. Хоча б тому, що їх до нас привалило майже стільки ж, як і нас самих, та й про нейтронну бомбу ніхто поки що не забуває.

За використання нашої території вони начебто платять і начебто газом. Але, по–перше, ми вже й самі навчилися виробляти його у достатній кількості із тих же сланців, по–друге, «дорогі гості», як завжди, хитрують і тирять безбожно і у нас, і самі в себе. А по–третє, їм того газу тепер самим не вистачає. Бо хоч далі Уралу Льодовик таки не пішов — там просто мерзлота стала ще мерзлішою, тобто глибшою, але на обігрів самих місць видобування йде чимало енергії, а ще плюс Кремль і Мавзолей під ним.

Хоч Москви уже на мапі нема, але Кремль і Мавзолей вони вирішили зберегти за будь–яку ціну і тепер день і ніч розморожують навколо них кригу, збудували гігантську теплицю і гріють, гріють. Вони вважають, що без Кремля і Мавзолею їм буде гаплик. Хоч багато хто у світі вважає навпаки, і наша преса, яка після Семижопенків знову впивається недозованою свободою, активно це коментує. Але я б не смакував чужого горя. Бачу ж, як страждає від цього Петруня.

Мало того, що ті льоди мають властивість постійно наростати, кудись рухатись, а від того і постійні аварії на їхніх газових магістралях, то ще й та нав'язлива затратна справа із обігрівом Кремля з Мавзолеєм. Із нашим Мамонтом як з етнічним росіянином я намагаюся на такі дражливі теми не розмовляти, йому і так нелегко змиритися, що його президент, той, що погрожував нам нейтронним бомбардуванням, виявився кретином. Хоча його радикалізм мене і насторожує. Щодо асиміляції колишніх росіян. Українці ніколи про таке і не мріяли, на відміну від тих же московітів, які ще як були тими допетровськими московітами, то вже собі щось таке замишляли… А нам якось і все одно, ви тільки нашого не чіпайте! І тепер, коли на офіційних міжурядових переговорах новітні московіти, щоб більше нам сподобатися, пробують звертатися українською, наші урядовці їх ввічливо зупиняють, мовляв, є ж перекладачі, — і жодних проблем.

Щодо радикалів я завжди маю сумніви у їх щирості, і наш Петруня не виняток. Бо колишні росіяни, поляки, турки чи греки, які стали українськими буржуазними націоналістами, завжди радикальніші у своїх поглядах за основну масу. Звісно, це підсвідоме: перехід у чужу віру вимагає більшого послуху й ревності хоча б із суто психологічних мотивів. Втім, радикали — це все ж переважно люди фанатичної віри, а Петруня мало схожий на фанатика. Це ще тим юннатам із «Молодої сили» можна повірити, що вони справді кажуть те, що думають.

Якщо вони, наприклад, кажуть, що Міха — колаборант і гнида, то вони його таким і вважають. І якщо національна гідність, солідарність, взаємоповага є їхнім гаслом, то це для них, хочеться сподіватися, і справді не порожні слова. Молоді і мають бути такими. А ми ж із Мамонтом, вважай, застарі уже, щоб без цинізму кидатися гаслами, ми ж іще із дольодовикового… Ми уже молодих не розуміємо, принаймні мали б не розуміти, — їхніх швидких вироків: хто правий, хто винуватий. Надто швидкий у них суд, у тих молодих засранців.

На нашого Міху хлопці із «Молодої сили» почали полювання десь приблизно у той самий час, коли він запропонував мені цю блатну роботу — бути його водієм–охоронцем. Раніше я й гадки не мав, що бути колаборантом, нехай навіть звичайним заштатним редактором нікому не потрібної у Києві російськомовної газетки, може бути у постльодовиковій Україні такою небезпечною справою… Отож, кілька слів про Міху.

Він був мало схожий на типового колаборанта — людину, яку поєднує з Україною лише прізвище і кров предків і яка вважає, що якраз із прізвищем та предками їй із самого початку і не пощастило. У Міхи щодо цього не було комплексів, мабуть, завдяки мамі — вчительці української мови й літератури, відтак і українська була його рідною. З цим проблем не було. Проблеми лише з тестостероном, тобто із підвищеним його вмістом у крові Міхи. Саме до такого висновку я дійшов, коли дещо пізніше вже почав порівнювати психофізичний тип свого шефа з іншими колаборантами. І бурхливе сексуальне життя Міхи цьому підтвердження.