Олександр Вільчинський - Льодовик

— Іди сюди! — сказав, але не дотягнувся.

У голові промайнуло, що якби в мене був син, то зараз йому могло б бути десь стільки ж. І тут я послизнувся, бо сніг із тротуару зчистили, а посипати, як завжди, не встигли, та так, що аж сів на гепу. Смажко так, аж луною віддало!

— Ах ти ж, зараза!

— Ви самі зараза… — перше, що я почув від того юного месника.

І знову ці очі, цей палаючий погляд. Високочолий, кароокий, просто симпатяга. Тим часом і той інший виборсався із повним ротом снігу, і, звичайно, поки я підводився, вони не збиралися чекати й попід стіною зникли у підземному переході.

Втретє я вже побачив їхні фотки у Міховій газетці. Видно, служба у наших «дорогих гостей» також даремно хліба не їсть. Одного навіть запам'ятав, як звати: Микола Маркушевський. Такий статний, хоч і молодий іще дуже! Дівчата, мабуть, задивляються. І треба воно йому з тими майонезами за нами бігати?.. Надавати б по загривку, може, і просвітліло б.

Згідно із функціональними обов'язками, я відповідаю за Міху і вдень, і вночі. Перелік тих обов'язків, щоправда, зашифрований латинкою, тобто — українські слова, лише латинськими літерами, у мене також приліплений скотчем на боковій стінці шафи, хоч і є секретним (про це мене у свій час також попереджали). Сам Міха так захотів, щоб був лише я цілодобово без підміни. У нас і револьвер є один на двох, травматичний, але Міха тримає його у своєму портфелі. А ще він часом усе вимірює грішми.

— Дурню, за нічні години будеш отримувати від них півтори ставки на халяву, — агітував він мене ще у ті перші дні моєї служби.

Так я і став звіздарем. Це моя давня пристрасть, ще із середньої школи. Але той шкільний телескоп, що його часом наш із Міхою дядько Кіндрат, учитель математики, якому часом накидали ще й астрономію, ставив у зоряні вечори у себе перед верандою, добре зближував лише поверхню Місяця. Міха пам'ятав дядька Кіндрата навіть краще, ніж я, бо на три роки старший, і тому, коли я поставив перед ним умову, мовляв, придбай мені потужного телескопа, не такого, як у нас у школі, зрозумів мене з півслова.

Десь через два тижні телескоп у нас з'явився. Величезна срібляста труба на тринозі збоку нагадувала ракетну установку. Петруня допоміг мені витягти його на мансарду, за це я часом дозволяю йому подивитися на зоряне небо, але його, як і колись, вражає лише Місяць. А моє перше відкриття мене розчарувало, хоча мало б бути, мабуть, навпаки. Тим часом я познаходив усі знайомі сузір'я, після Льодовика вони залишилися такими самими, як і до нього. І спершу було якось навіть дивно, що у нас тут таке, а у них там, у космосі, нічого не змінилося.

Але це я тільки у перші дні не міг відірвати ока від лінзи. Тепер я все рідше дивлюся у телескоп, а зоряне небо наганяє на мене печаль. Хоча Міха й досі думає, що я не висипляюсь саме через телескоп. Проте якщо й не висипляюся, то зовсім через інше. Звісно, Інтернет, що ж іще! Ну, можливо, ще через Мамонтові пісні. Точніше, одну й ту ж пісню, яку він, бува, затягує близько опівночі. Раніше я стукав капцем зі свого боку у нашу спільну з ним стіну, на якій у мене «Бітли» й вирізки із журналів, і Петруня переставав співати, натомість із–за тонкої, в одну цеглину стіни починали долітати інші — схожі на гарчання — звуки.

Тож я вирішив, що нехай краще вже співає, хоч я думаю, що він при тому ще й напивається. Сам із собою, як і належить загадковій російській душі…

— Сотня юних бойцо–ов!.. — тужливо виводить за стіною Мамонт. — Із будьо–оновскіх во–ойск!.. — Я чую, як він робить у цей момент глибокий вдих, і навіть уявляю, як при тому ще й шкребе своє неголене мамонтяче підборіддя, бо це його улюблений жест. — На развєдку в па–ля па–ска–кала! — закінчує він по складах майже речитативом і це: «На развєдку в па–ля па–ска–кала!» — виходить у нього вже просто криком.

Потім він робить довгу паузу, мабуть, у цей момент і відсмоктує «із горла», і нарешті продовжує, ще тужливіше: «Ані єхалі, мчалісь да–ра–да да–ра!..» — і знову глибокий вдих, і далі… «Па шірока–ай украі–інскай стєпі–і–і… і!» — після цього знову пауза. А далі знову все спочатку…

Трапляється, що і серед дня він раптом починає те саме біля Гляціала, коли гепає льодорубом. Якось, коли він, як завжди, стиха, але трохи голосніше, ніж звичайно, затягував, загнавши льодоруб у крижаний хвіст Гляціала, а мене із–за теплиці просто не бачив, я став свідком того, як його пісню враз підхопив чийсь фальцетик із–за двометрової бляшаної огорожі через дорогу. Петруня спочатку ошелешено замовк, а потім почав йобкати у відповідь. Я вже давно не чув з його боку настільки натхненного йобкання.