Чому Росія–Московія все втратила, втрачає і буде втрачати? Про це Петруні їсти не давай, а лише б побалакати.
— Я мушу ще дещо пошукати, — каже він і робить глибокодумну паузу.
Мене часом просто бісять ті його паузи. Але, коли я ось так нервую по дрібницях, у мене з носа може піти кров. Одного разу вже таке було, і я себе стримую, наскільки можу. Бо ж головне, щоб для медкомісії це залишалося таємницею.
— Що ти мусиш пошукати, Петруню?
— Я мушу пошукати дещо…
— Що дещо?
— Дещо в собі, розумієш?
— А якщо там нема?.. Якщо ти там нічого не знайдеш? Хоча мені, наприклад, подобається, як ти співаєш або як ти йобкаєш! — вивалюю я йому.
— Перестань… Тобі що, так легко зрозуміти себе? — І знову та награна пауза.
— Це не страшно, це пройде. Слухай, а мрії у тебе є? Є щось таке дурне і нездійсненне? — Я розумію, що цієї миті сам виглядаю дурнем.
— Щоб Україна нарешті стала вільною! — кидає він, майже без паузи. — І щоб усі покаялися. Без каяття нічо' не буде!
* * *
Іноді, коли мої мрії про Іру взагалі починають переходити якусь межу, що я навіть потай від Міхи вигадую причину, щоб зателефонувати їй до Одеси. «Як там тумани з моря?» — я завжди починаю саме з цього, потім ще запитання про погоду, а далі взагалі забуваю, чого телефоную. Тоді я розумію, що просто настав час знайти іншу жінку. У такі моменти я злюся і на себе, і на неї, і на весь світ.
Часом зганяю злість на Гляціалі, одним махом відколюючи йому по півбока, що наросли за ніч, часом на Петруні, посилаючи його разом із його шахами. І щастя, якщо у цей час повіє північний «вітер пєрємєн» і принесе мені Ліду, але трапляються і якісь випадкові відвідувачки. Міха, до речі, можливо, про щось таке й здогадується, тобто про моє ставлення до Іри, бо деколи, наче випадково сам підсаджує до мене якихось дивачок.
Можливо, й справді випадково, бо при жінках він завжди просто звіріє, починає корчити із себе гірського марала. Якщо він у наших стосунках і переходить межу, то лише при жінках. Точніше — при жінках він її завжди переходить. Стає зверхнім, в'їдливим, а дивлячись збоку, то просто, мабуть, тупим ревнивцем. Ніколи не думав, що це буде стосуватися нас із Міхою, але все це саме так і виглядає. У такі моменти він завжди починає мене повчати або за чимось чи кудись посилати. Хоча бувають і винятки. Як при цій бібліотекарці із Житомира, коли він ні з того ні з сього почав мене знайомити, рекомендувати як джентльмена, який ніколи не дозволить жінці заплатити за себе.
— У Миколи виховання ще те! — повторив він тоді разів з п'ять, і я здогадався, що у нього закінчилися гроші.
Не інакше, він уже мав щось із цією бібліотекаркою до мене, дивна така. Коли я запропонував їй десь зігрітися чаєм, вона відповіла, що тільки у людному місці. Вона із самого початку нагадувала мені необ'їжджену кобилицю, хоч, як з'ясувалося, мала чоловіка і трьох дітей — двох своїх і одну прийомну дівчинку. А коли у наступний свій приїзд із Житомира таки опинилася на моєму дивані під «Бітлами», вирізками про Льодовики й журнальними репродукціями гігантських ссавців, то здивувала мене ще більше.
Коли я вже лежав на ній і ритмічно впихав свій член у її м'якість, вона раптом запитала:
— Скажіть, а що ви про мене думаєте? — якось так аж надто серйозно, по–діловому.
Я ж на той момент ще й не встиг нічого подумати. Але це її запитання не в тему та ще цей тон і діловитість дивним чином лише додали мені бажання й навіть якогось азарту. Тож я вирішив, що це така гра, і, то пришвидшуючись, то зовсім завмираючи, то закидаючи її ноги собі на плечі, намагався таким же серйозним тоном їй відповідати.
— Дуже гарне враження…
— Яке може бути враження, коли ви зовсім не знаєте людини? — відвернула вона своє личко до стіни, і хоч тон і далі був діловий, її щоки вже починали палати, а шия покрилася червоними плямами.
— Мені подобаються твої очі, і губки, і груди, — сказав я.
До того часу, пригадую, я вже встиг зіпріти, і кілька крапель поту впали з мого чола їй на ніс, а я, як завжди, забув кинути рушник.
— Очі? А що очі?.. Очі як очі, — витирала вона мізинцем мій піт у себе на переніссі.
— У тебе дуже гарні очі, — я також намагався зберігати діловий тон, хоч і трохи захекався.
— Скажіть, а ви про мене наводили якісь довідки?
— Ні, а для чого?.. Не хвилюйся, твій чоловік ніколи нічого не дізнається.
— А я не дуже–то й хвилююся, — сказала вона, і ця її ділова відповідь мене дещо насторожила, але я намагався не подати виду. — Ми навіть хотіли розлучитися, але потім передумали…
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу