Олександр Вільчинський - Льодовик

Проте хто не повертався, віддаючи перевагу перед нашою тундрою тундрі прикаспійській, — це наші «колишні». Вся ця поїбень із колись наближених до владного корита. Після падіння останнього із Семижопенків, як і після Помаранчевої революції, все знову повторилося, тільки у значно більших масштабах. Всі вищі чини, все це кодло із численною челяддю рвонули за східний кордон. Кліматичні біженці звідти до нас, а наші казнокради побігли у зворотному напрямку.

Тепер же, коли все, що вище п'ятдесятої паралелі і східніше тридцятого меридіана, скував товстий шар криги, вся ця публіка, звісно, тиснеться поближче до тепла і нової московітської столиці, до Краснодара і його околиць. Але до них тепер, здається, нікому нема діла. Окрім прокуратури, звичайно. Однак із їх видачею все ще триває паперова тяганина. Я взагалі не вірю, що когось із цієї босоти колись візьмуть за матню і скажуть повертати накрадене. Наші люди здатні швидко забувати зло. Але й те, що у важку годину вони здатні миттєво мобілізуватися, також правда.

— У цікаві часи ми живемо, Коломбо. Таких цікавих іще не було! — часто починає Петруня.

— Краще б були менш цікаві, тоді б я ще, може, взагалі трохи риби половив…

— Лови собі в «айподі», тепер такі цікаві програми з'явилися, взагалі, — дрочиться, дістає мене моїм «взагалі» Петруня.

Він знає, що й Міха грається так, полює у «планшеті», тому пропонує і мені. Але я ніколи не любив комп'ютерних ігор, хоч тепер їх просто тьма, на всі смаки, і, звичайно, всі українською. Вже ніхто й не уявляє, як це можна не українською, хоча до Льодовика, точніше до нейтронного шантажу, комп'ютерні програми майже скрізь були російською, а клавіатура тримовною. У розпал російського шантажу і погроз спалити нас живцем, українці почали масово міняти клавіатуру з англійсько–українсько–російської на двомовну — англійсько–українську, хоча цей процес, звичайно, затягнувся дещо на довше. Редакція «Голоса Отечества» не рахується, там усе не як у людей. Там навіть досі святкують Дєнь Побєди лише 9–го, хоч ми вже давно, як і всі європейці, перейшли на 8–ме. А насправді, кому треба, то поминають і 8–го, і 9–го, і ще й 10–го…

Офіційно тепер у нас лише 8–ме, покладання квітів і тому подібне лише того дня. Бо їхнє 9–те відмінили після нейтронного шантажу урядовою постановою разом з іншими комуністичними святами, які у нас на той момент ще залишалися. А у наших «дорогих гостей» той Дєнь Побєди ще й зараз деколи нагадує день ненависті. Принаймні в останні передльодовикові роки це виглядало саме так — день ненависті до всього світу, а особливо до найближчих сусідів. Від цього вони чомусь не можуть відмовитися найдовше. Хоча українські газети, які я регулярно, під пильним наглядом Валюші, почитую у Міховій приймальні, і пишуть, що й московітська Технічна комісія також думає перенести червоний день календаря на 8–ме, бо ж вулиці вони у свій час також почали перейменовувати за нашим прикладом, та й міста також. Правда, на Західній, а частково у Центральній Україні це зробили ще задовго до Льодовика.

Для значної маси наших «дорогих гостей» із їхнім століттями культивованим дуже радикальним націоналістичним світоглядом і отим зверхньо–зневажливим ставленням до всього «нє рускава», до всіх без винятку сусідів, а особливо українців, усі ці масові перейменування стали холодним душем, я б сказав — просто льодяним. Справжнім шоком. Передусім, коли етнічні росіяни, громадяни України, почали масово змінювати прізвища на схожі, але українські. Як–от: Петров на Петренка, Сідоров на Сидоренка… Так само, як це робили деякі українці, аби просунутися по службі або просто вижити при Російській імперії та при совєтах. А люди творчого складу взагалі змінювали їх чомусь найчастіше на Дніпровий, деколи ще на Деснянський!

Ми з Міхою ледь переконали нашого Петруню, аби не робив цього. Він раптом також захотів стати Дніпровим, мовляв, щоб уже всі знали якої землі син! Але ж у нього таке гарне прізвище — Іванов. На Іванових, колись казали, вся Росія тримається, та й новий прем'єр у них після усіх цих Чекістових і Гебістових також нарешті Іванов! Однофамілець Петрунін.

Можливо, саме те, що теперішній московітський прем'єр також Іванов, і допомогло умовити нашого Мамонта залишитися Івановим. Правда, тоді ще не було тих потворних жерстяних парканів, які наша преса дружно охрестила «залізною завісою» і які його чомусь бісять найбільше. Якби тоді, у перший рік, одразу з'явилися ці потворні «залізні завіси» із дірочками, ніби подзьобані долотом чи киркою, через які, вочевидь, добре зирити на всі боки, самим залишаючись невидимими, нам би навряд чи вдалося зберегти Петруні його прізвище.