Олександр Вільчинський - Льодовик

Хоч усі наші міста тепер суціль українські, але й російську, чи то пак московітську, також чути. Бо й у своїх, колишніх російськомовних, ще деколи проривається, та й «дорогих гостей», коли вони вириваються із–за своїх бляшаних парканів одразу чути. «Русо турісто» совкової закваски, яке було, таке й лишилося — крикливе й нетерпляче. Ну а свої, з поза «бляшанок», то тепер у нас навіть старушенції — внучки енкаведистів, що дожили до наших днів при нормальній пам'яті, російською розмовляють хіба вдома, та й то пошепки. І не через те, що чогось остерігаються, а з принципу, як усі! Бо, мовляв, якщо вони усіх нас без розбору хотіли спалити нейтронами, то тепер слова їхньою мовою від нас не почують.

Це був спонтанний і у дечому, можливо, хаотичний, але настільки піднесено–патріотичний порив, що тепер навіть пригадати важко, з чого те все почалося. Але за якийсь тиждень навіть на банкоматах (де засвічується вибір мови) і то не стало російської. Бо й справді, яким тупим треба бути, щоб не прочитати (враховуючи мовну близькість) те саме українською! Наступне, що мене здивувало, — це відмова від імен та по батькові в офіційному мовленні і на різних офіційних бланках, а також те, з якою оперативністю це було втілено. Мовляв, московітська традиція — на фіг! Ми ж європейці, у нас тільки імена і прізвища, як було колись, за козаків… І таке інше, і тому подібне.

Перетерпіти і пробачити! Саме цього вчила до Льодовика Українська православна церква Київського патріархату (не знаю, мабуть, й інші того ж вчать, просто в інших я не бував) і сама дочекалася об'єднання у єдину помісну. Відбулося це якось тихо, можна сказати, по–церковному стримано, скликали об'єднавчий Собор і… Я тоді якраз хворів запаленням, відлежувався, марив, стікав потами, і було не до новин. Лише згодом дізнався, як це відбулося, вже коли видужав. Тобто десь за день–два після того, як це сталося, і тому своє одужання я також пов'язую з такою екуменічною подією. Ото бабуня зраділа би, вона із 91–го року визнавала лише Київський патріархат і яблука на Спаса їздила святити аж у Володимирський собор, я це точно пам'ятаю. На жаль, не дожила.

Десь у ті ж дні, поки я хворів, в Одесі зняли і втопили у морі пам'ятник Катерині ІІ, а Південну і Південно–Західну залізниці нарешті урочисто перейменували відповідно у Харківську та Київську. Тим більше, що у розкладах руху потягів, як і в розкладах польотів пасажирської авіації, північно–східний напрямок якось відпав сам собою, оскільки їхати вже не було куди і до кого.

Правда, якийсь дивак у Гідропарку на Трухановому острові, що тепер і сам більше нагадував субарктичний острів Врангеля, лише, принаймні поки що, без вівцебиків та білих ведмедів, організовував на повітряній кулі польоти на оглядини Льодовика. Це мені Мамонт розповідав, бо він ще думав, чи не полетіти і йому? Оглянути історічєскую родіну, так би мовити, з висоти пташиного польоту? Але поки Мамонт думав, того чоловічину в буквальному розумінні вітром здуло, до того ж разом із групою туристів. Ще над Путивлем його бачили наші прикордонники, а далі зірвався потужний південно–західний вітер, і так і не знайшли ні кулі, ні його, ні тих нещасних туристів, що піддалися на авантюру. От я й кажу Мамонту, що його янгол–охоронець того дня не спав.

Нарешті перейменували Кіровоград у Золотопіль, Дніпропетровськ у Січеслав, а всім Первомайськам, Джержинськам, Комунарскам, Комінтернівськам і Кіровськам просто повернули їх первісні назви. А якщо, наприклад, у межах того міста колись було кілька сіл чи містечок, як от у миколаївського Первомайська, то назву вибирали на місцевому референдумі… Ну і вже зовсім приємна дрібничка — на одно– та двогривневі купюри знову вернулися наші вусаті князі Володимир Великий і Ярослав Мудрий, що їх колись на догоду росіянам якийсь паскудник на чолі Нацбанку замінив більш звичними для московського ока бороданями. А соткам повернули справжнє Шевченкове лице замість зрадливого «пасічникового» фейса…

Але водночас із тим як ешелони з кліматичними біженцями з північного сходу все прибували й прибували, у нас розвинулася просто якась навіть змагальність із повного ігнору російської усім суспільством — від малого до великого. Мовляв, якщо і справді не маєте де подітися, живіть з нами, але після того як ви хотіли усіх нас розплавити нейтронами, ми вашою не заговоримо, забудьте. Наші бабусі, навіть ті ж онучки енкаведистів, дідусі яких ставили наших хлопців до стінки лише за підозру в нелояльності, тепер, які ще були при пам'яті, також брали до себе на квартири біженців зі сходу, однак говорили з ними лише українськими словами й інакше як «гості дорогенькі» не зверталися.