Олександр Вільчинський - Льодовик

— Якщо вони так, то ми їм оце! — різні варіації на тему «дулі з маком» я чув тієї ночі і не вірив своїм вухам.

Ще тиждень, навіть день перед тим ніхто не вірив, що взагалі таке можливе. І хоч наш люд час від часу і до того дивував, якщо згадати той же 1991 рік, чи й Помаранчеву революцію, але щоб аж так, аж такою одностайністю — то такого не сподівався ніхто: ні вороги, ні друзі — ніхто, жодні дармоїди аналітики не могли цього передбачити! Нейтронна загроза, можна сказати, за одну добу зробила із нас націю. Йдеться, звичайно, про щось більше, ніж кордони, мова, релігія, історія, культура чи побутові звички. Це називається — спільна доля.

Зазвичай таке не з'являється в один день, для цього потрібна колективна пам'ять і століття злетів та падінь або загроза бути знищеними всім одразу… Гарячі голови, як–от наш Мамонт, який, відклавши льодоруба, любить вдавати із себе вумного, так і каже, що це Боже провидіння і що так нам усім і треба було, з тим Льодовиком!

І все ж, після того як Технічна комісія у всіх прямих ефірах оголосила, що ми не збираємося здаватися, і готові померти за свою землю, як і в часи Тузли, почали крутити: «Одна калина за вікном, одна родина за столом…», то кремлівські пацюки почали поволі давати задню. Мовляв, їх неправильно зрозуміли, а Гебістов навіть сам звернувся до нас каліченою українською. А все, що було після того — ще одне звернення Технічної комісії і той термін, протягнутий через ООН, «кліматичні біженці», бо «дорогі гості», — це вже з'явилося потім.

Умить усі ефіри стали україномовними, усі газети, журнали, у тому числі й глянцеві. Все кіно — також тільки українською, я й не знав, що у нас стільки фільмів, яких раніше не показували. Навіть у Криму закінчилося домінування російської культури. Було відчуття, що всі начеб просто чекали приводу і нарешті його отримали, щоб навернутися до українського. Якось в одній із «ворожих» українських газет, котрі часом підбираю на столі у Міховій приймальні, поки його секретарка Валюша їх не приховає, вичитав, мовляв, це тоді віддалено нагадувало Чехословаччину 1968–го. Бо і в Празі шістдесят восьмого на знак протесту проти радянської окупації також усі одразу забули російську музику, російських співаків, російське кіно і російську літературу, а за кілька днів найпопулярнішими мелодіями всіх кабаків стало кантрі…

Хоча вже тепер лунають голоси і про те, що така раптова добровільна «українізація» всього і вся може мати й негативні наслідки. Мовляв, українці ще чого доброго почнуть вважати себе «пупами землі» і якимось чином захочуть доводити свою вищість над іншими, у першу чергу над найближчими сусідами. А це може сумно закінчитися. Бо ж, як і на початку 1990–х, знову почали з'являтися брошури, де стверджується, що українці і єгипетські піраміди збудували, і Вавилон також, і навіть Ісус Христос є сином не єврейки, а українки.

Я навіть поділився цими міркуваннями із Петрунею, але, на його думку, всі ці брошурки — просто бздури другосортних ідіотів, а оскільки ми тепер разом з усіма в Альянсі, то на ці примітивні страшилки просто начхати.

— Пане Миколо, ми ж тепер в Альянсі, а кацапи під кригою. Не бійсь! — І очі добрі–предобрі, як завжди, коли наш Мамонт вважає, що кидає лайном собачим на свою історичну батьківщину.

— Петруню, дорогенький… — починаю вкрадливо.

— Що, пане Миколо?

— Дорогенький…

— Йоб!.. — він уже напоготові, але я не даю йому закінчити.

— Таваріщ Петруня, смірно! — раптово рубаю йому, це моя маленька помста за принижену Расєю, чи то пак Московію, якої тепер уже ніхто не боїться.

— Так дєржать, пане Коломбо! — парирує Петруня.

— Отставіть! Вольно! — не даю я йому розслабитися.

— Хенде хох! Йоб вашу мать! — жартома замахується він на мене льодорубом, або шведською бензопилкою, або зігнутим ломом, або просто тим, що є під руками, і на тому дискурс тимчасово вичерпується.

Насправді росіянам, які у нас живуть, та й багатьом українцям, найважче було позбуватися вживання імен і по батькові. Бо ж якщо вже до європейської норми, то в усьому, а найперше, звісно, у якихось суто формальних речах, як от звичайне звертання. Всі, як один, у спільному пориві, щоб позбутися східного впливу, кілька сторіч тому нав'язаного нам росіянами вживання імен по батькові, почали вживати лише імена й прізвища. Можна сказати, що за одну ніч усі, наприклад, Вєри Івановни вмить стали просто Вірами, або навіть пані Вірами, як–от наша редакційна прибиральниця… З цього можна насміхатися, але за інших обставин для цієї формальності потрібні були б довгі десятиріччя. А так — за одну лише ніч добровільна відмова від імен по батькові наблизила нас до європейської практики більше, ніж усі роки дольодовикових розмов про інтеграцію.