Олександр Вільчинський - Льодовик

Останнім часом і справді з'явилося багато нових культів та вірувань, пов'язаних із зміною клімату та Льодовиком. Окремі секти навіть організовують виїзні тури до Льодовика і там відправляють свої обряди «очищення».

Один із таких обрядів — «Йорданський день», коли люди видовбують у кризі ями і сидять там скількись часу, інколи по кілька днів, без води і їжі, а потім рятувальники знаходять їх або обмороженими, або й неживими. Потім декого із тих, хто замерз, у цій секті зараховують до Святих. У зв'язку з цим мене завжди цікавило, чому лише декого? Нещодавно Технічна комісія провела закон, що забороняє «Йорданський день», але це все одно не допомагає. А Петруня, як православний християнин, дуже боїться, щоб його в якусь єресь випадково не занесло.

Та все ж у суспільстві після всіх випробувань переважають оптимістичні настрої. Поширюються інші рухи. Наприклад, на противагу «Йорданському дню» набуває популярності Товариство пляжного волейболу. За найменшого потепління, навіть серед зими, коли до мінус десяти, ці відчайдухи розчищають від снігу піщані майданчики і проводять турніри, у них навіть свій чемпіонат, а також перша, друга і третя ліги… Але поки що це явище київське і найбільших міст, у глибинці футбол все ще поза конкуренцією, хоча він тепер і перекочував до закритих приміщень.

Суцільна крижана пустеля починається десь кілометрів за триста–триста п'ятдесят на північний схід — надто близько, аби її морозяне дихання ми не могли не відчувати упродовж усього року. А крім того, ще є окремі нарости льоду — від кількох десятків метрів до кілометра–двох у діаметрі й південніше Льодовика. Найбільший, здається, на Сумщині в районі Тростянця на місці пречудових соснових лісів, від яких тепер і сліду не залишилося. І у Києві лід місцями також виходить з–під землі, і навіть південніше.

Наші вчені пробували вивести якусь закономірність, але поки що марно. Хоча, за однією з версій, той лід частіше вилазить там, де вода найближче підступає до поверхні. Колись, ще у дольодовиковий період, у таких місцях літніми вечорами стояли рої комарів, люди це бачили й саме там намагалися копати криниці. А тепер у тих місцях з–під землі вилазять льодяні прутні.

У нас також була криничка, але тепер на тому місці Гляціал. І через дорогу також була, навіть не криничка, а колонка, де тепер «дорогі гості» відгородилися гофрованим парканом. У них там свій Гляціал і час від часу чути гуркіт відбійного молотка, особливо у неділю, бо ж наші «дорогі гості» не зважають на Божий гнів. Праця у неділю у них і раніше не вважалася гріхом, а тепер і поготів. Мусимо терпіти. Коли Міха став колаборантом, він уже не мав вибору, а за компанію і ми з Мамонтом. В іншому місці люди не потерпіли б, але наша вулиця для бажаючих вкалувати у неділю, для «дорогих гостей» і особливо для нас — тих, хто їм служить, вважається ще більш–менш безпечною.

І хоча за «хутірмихайлівськими» (за місцем підписання) угодами, що врешті–решт були підписані, Мамонт також не може згадувати їх без йобкання, наші «дорогі гості» — кліматичні окупанти, як він їх ще називає, себто кліматичні біженці — можуть селитися й жити де завгодно, але вони все одно собі знають, де їм безпечніше. Бо на офіційному рівні начебто є домовленість на 50 років з наступною, якщо клімат не зміниться, пролонгацією. Ми на нашій вулиці також готуємося до гіршого. Тобто до тієї самої, як каже Мамонт, «профанації», хоча ми до неї навряд чи й доживемо. Може, лише Петруня й доживе, він із нас усіх наймолодший.

Бо тоді все так миттєво настало, оте похолодання, що навіть нашим затятим ворогам, а теперішнім гостям, довелося терміново міняти тактику. Бо ж за Семижопенків вони все ще продовжували нацьковувати одну частину України на іншу, і це, як не дивно, їм все ще вдавалося.

Були ідеї розділити нас навіть не на дві, а на три частини. Одну окупувати — Схід і Південь, Центр проголосити державою у Союзі і лише непокірний Захід відрізати й викинути, хоча, думаю, також із далеким прицілом. І за останнього Семижопенка йшло саме до цього! Тим більше деякі наші віслючі голови із гнилих інтелігентів також час від часу озвучували свої хворобливі фантазії про ампутацію по живому то Криму, то Донбасу… Та коли за три роки вище п'ятдесятої широти і східніше тридцятої довготи довгожданого літа так і не настало, і вони зрозуміли, що навіть не можуть перекинути свою техніку до наших кордонів, а в Криму піднялася вода й затонули рештки флоту, залишивши на поверхні лише ті секретні бочки, от тоді й почалася у них паніка й істерія!