Олександр Вільчинський - Льодовик

Їм не позаздриш, і ми були б їх і так прийняли, якби вони виявили хоч трохи поваги й толерантності. Але тут їх потягло на нейтронну бомбу. В хід пішли ультиматуми! Мовляв, якщо за 24 години не буде рішення про дозвіл на масове переселення, то у них не залишиться вибору, крім як застосувати нейтронну зброю, яка вбиває все живе, а будинки, дороги, машини і навіть світлофори на дорогах залишаються неушкодженими. Можна тільки уявити: світлофори і далі собі блиматимуть, а нас усіх в одну мить перетворять на шкварки. Це був шок! Весь світ був шокований, окрім деяких виродків, звичайно, із наших ще заклятіших друзів.

Тим часом навалу кліматичних біженців із північного сходу вже неможливо було стримати. Жінки, діти, старі… Ми їх приймали, ділилися, чим могли, а тут раптом — нейтронна зброя. Те, що вони нас ніколи за людей не мали, це для нас не новина, вони й із своїми ніколи не панькалися. Але щоб так раптово ми всі стали на межу винищення! Наші телемарафони у прямому ефірі із англійським субперекладом тоді дивився весь світ. І ми зробили вибір. Це за одну ніч зробило нас нацією!

Від нашої суспільної пасивності, від того сумнозвісного «Моя хата скраю…» і сліду не залишилося. За кілька днів з усіх площ наших міст і сіл зникли усі пам'ятники Леніну, з тих, які ще залишалися, деінде лише валялися гіпсові рештки, а також інші символи російсько–радянського панування… Мабуть, таки справдилася приказка, що Бог наказує того, кого любить, аби зробити його кращим. На людей на Сході і на Півдні, на Заході й у Центрі начеб найшло просвітлення — не варто ворогувати, краще об'єднатися і повернути собі країну. Та й у самій Росії, а теперішній Московії, на вільній від Льодовика території також відбулися зміни, хоч і дещо пізніше.

Правда любить правду, як часто любить повторювати Петруня–Мамонт. «Усе, що нам усім треба, — це любов! Пам'ятаєш у Джона Леннона?» — відповідаю я йому. «А Христос? Він казав це ще раніше», — нагадує він мені. Це коли ми, вправляючись із льодорубами, коли піт уже заливає очі, раптом починаємо міркувати, що за диво нас усіх врешті–решт урятувало; коли те, що російський царат, а згодом радянська влада, триста з гаком років колонізації намагалися із нас вивітрити, за одну ніч вернулося.

Та ніч великого перелому, коли кремлівські карлики відступили і світ зітхнув з полегшенням, і стала кульмінацією небаченого єднання нації (цю ніч ще називають «ніччю прямих ефірів»). У мене тоді разів із десять виступали на очах сльози, та й не тільки у мене, коли навіть найбільш затяті українофоби переходили на українську. Останній із Семижопенків привселюдно покаявся і передав владу групі старійшин (бо спершу туди ввійшли лише старі, а вже потім їх замінили молоді, і в тому була мудра логіка старих) із безпретензійною назвою — Технічна комісія. Навіть ті, що до того не сказали українською ні слова, починали говорити нею і каялися, що не зробили цього раніше, хоча їх ніхто й не просив каятися.

Льодовик спонукав повернутися до витоків, і всі були в одному пориві: якщо треба сто років, то й сто, а якщо тисячу, то й тисячу! Але вистоїмо. Хоча у душі кожен сподівався максимум на кілька років життя поряд із усією тією масою «дорогих гостей», переселенців із північного сходу.

Зберегти себе і не перемішатися, не розчинитися. Усі громадяни України проявили небачену до того одностайність і якось в один момент, не змовляючись, заговорили українською. Всі, як один, незалежно — українці, росіяни, євреї, греки, гагаузи, угорці і навіть ті, що називали себе закарпатськими русинами, відмовлялися читати російськомовні газети, дивитися телебачення і слухати радіо.

Пізніше, вже після заворушень у Москві і зміни їхніх «царів», коли їхня Технічна комісія уклала з нами угоду про перебування на нашій території їхніх «кліматичних біженців», то навіть найняти із наших громадян якогось працівника для якихось їхніх установ, що покликані були забезпечити життєдіяльність усієї цієї переселенської маси, було великою проблемою. Це саме і щодо редакції єдиної російськомовної газети, яку вони тут, у Києві, згідно з угодою, відкрили не для своїх, а для наших. Парадокс, але ніхто із наших не погоджувався іти туди навіть прибиральницею, не те що редактором. Ніхто не бажав на них працювати. Щось схоже було хіба на Західній Україні у 1990–91 роках, при тих перших ковтках свободи.

Але то все одно не порівняти із консолідацією періоду нейтронного шантажу. І у Донецьку українська лунала у ці дні навіть бадьоріше, ніж у Львові…