Тадеуш Конвіцький - Малий апокаліпсис

— Що мені робити? — спитала. — Усе змінилося за кілька годин Але я знала про це. Здогадувалася, що зустріну тебе.

— Таких, як я, багато. Я в кожному з них. Мене самого по собі немає. Ти обіймаєш манекена, одягнутого в куртку і штани з універсального магазину.

— Ти — це ти. Я знаю. Я бачила у снах Польщу зі зруйнованими палацами і тебе з рюкзаком на довгій, звивистій дорозі.

— Ми мусимо розстатися, Надіє.

— Аж до зустрічі.

— Там.

— Або ще тут. Хочеш чогось заспокійливого?

— Ні. Вже не хочу. Я спокійний, хоч і не знаю, що зроблю.

— Зробиш, як захоче Бог, у якого ти віриш.

— Однак найкраще, аби стався кінець світу. Тоді ми б разом, обійнявшись, пішли до чистилища. Разом з ворогами і друзями. З маленькою валізою святості й здоровенним вагоном гріхів.

— Так, було б добре, щоб настав кінець світу, на який люди чекають півмільйона років.

— Надєждо, в мене є ще кілька останніх незалагоджених справ.

Вона притягнула мене до себе. Я знову відчув легесенький запах сухих березових гілок. А потім легко відштовхнула на віддаль подиху.

— То йди, милий. Я молитимусь за тебе.

Перехрестила мене православним, російським хрестом, а я поцілував кінчики її пальців. Горобці зчинили свій верескливий китайський хорал. Клубища комарів збилися над кущами саду, що о цій порі був повен злота і криничної пітьми.

— Почекай тут, поки я піду, — мовила Надєжда, дивлячись кудись убік. — Обіцяєш?

— Обіцяю.

Перевела погляд на мої очі. Зіниці розширились від ледь помітної усмішки, а в кутиках повік раптом блиснула волога.

— Обійми мене. Міцно, ще міцніше.

— Міцніше не можу.

— Міцніше, милий, щоб я запам’ятала.

Ми поцілувалися мокрими й солоними губами. А потім вона відвернулася з розпачливою рішучістю і побігла, трохи обважніло, але напрочуд плавно, углиб сонячної вулиці. Я машинально розглянувся, шукаючи каністру. Але знаряддя моїх тортур ніде не було. Зненацька я відчув у голові тягар — і від похмілля, і від злих думок. З глибин саду прилетіла та сама оса, якій недавно я припав до вподоби. Знову билася об мої щоки, вуха. Разом із нею я вийшов на вулицю.

А там, коло завалених стін міської вбиральні, стояв усміхнений Тадзьо зі Старогарда з блакитною каністрою в руках.

— Бо, може, колись у черговому колі нескінченності, я ще кохатиму. Це теж ваше, — сказав він, колишучи посудиною. — Я потурбувався про бензин. Ви лишили на вулиці.

П’яні маніфестанти прокидалися з пообідньої дрімоти на бетонованому майданчику. Один із них здирав з полотнища паперову літеру і., аби замотати скривавлений палець.

Я перетнув проїжджу частину, що тхнула розм’яклим асфальтом, і підійшов до усміхненого Тадзя з провінції. Він підняв посудину, хотів її вручити мені. Але несподівано для нього я схопив його за вуха комірця на фланелевій сорочці і так стиснув їх на худій шиї, що з орбіт йому полізли дурнуваті, поштиві очі.

— Ти, лайдаче, вивів мене на Жоржа. Відколи на них працюєш?

Злякано відпихаючи мене руками, він невиразно забелькотів:

— Три роки.

Я навідліг пальнув по тій мармизі без заросту. Він упав на коліна, але якось так уміло, щоб не пошкодити каністру. Схопив мою руку й почав цілувати її огидно мокрими й слизькими губами. Щойно зараз я спостеріг, що він зовсім не такий молодий. Мав щось по-старечому хитре в інфантильному обличчі, позбавленому рослинності.

— Скільки тобі років, свинтусу?

— Тридцять три, — простогнав Тадзьо у відповідь, вкриваючи мою долоню відданими цілунками.

Я вдарив його ще раз. Тоді він витер рукою ніс, аби пересвідчитися, чи нема крові, і зайойкав:

— Сорок. Богом клянуся, кажу правду.

— Як тебе завербували?

— Я пишу для них вірші. Вигадую анекдоти. Для відділу пропаганди і вивчення суспільних настроїв.

— Вставай, падлюко. І не блазнюй, бо розкажу людям, хто ти такий.

Він почав підійматися з колін, хлипаючи носом. Рукавом старанно протер поверхню каністри. Демонстрував свою відданість.

— Що то за вірші? — спитав я, знову схопивши його за комір огидної, просяклої потом сорочки.

— Сатиричні. На всіляких опозиціонерів, сектантів, узагалі на ворогів.

— А анекдоти?

— Анекдоти на урядовців. Два різновиди. Одні для зондування, аби знати, як реагує юрба, інші проти діячів, що вилітають з обігу.

— Почваро. Я все-таки покличу людей, аби лінчували тебе.

Він знову впав на коліна і своїми ящірячими лапками схопив мою руку.

— Благаю, прошу мене вибачити. Адже я признався. Що було робити? Що міг діяти чоловік зі Старогарда, до того ж іще й каліка? Двадцять років я писав вірші, і навіть пес кульгавий доброго слова не сказав. Усі листи з редакцій та видавництв починалися: «З прикрістю повідомляємо, що, на жаль…» Урешті я зненавидів пошту. Ви мене зрозумієте і пробачите. Інші ще й не такі паскудства витворяють! Прошу вас від імені моїх батьків, бо я сирота.