Тадеуш Конвіцький - Малий апокаліпсис

— Знаєш, учора вночі я мав одкровення. Тобі розкажу, бо вже тебе не соромлюся. Отож я мав одкровення, як стара баба, але не зовсім, бо мої видіння можна зраціоналізувати. Тому сьогодні в мене так болить голова. Бо я все життя чекав цього одкровення. Я хотів безкорисливо заповісти його суспільству. Так музеям заповідають безцінні картини або реліквії.

— Тобі снився Антихрист.

Я завмер, поклавши руку на Пікусеві кудли.

— Звідки ти знаєш?

— Не знаю. Мені снився Антихрист. Не вперше. Той сон мені повторюється. І завжди в кольорах. Хоча ні, якось, за кілька днів перед виїздом до Польщі, був чорно-білий.

— Але нині вже нічого не пам’ятаю, ніби хтось сокирою відрубав. Лише чомусь боюся людей. Не так, як звичайно боїться людина, просто відчуваю страх перед людьми.

Вона раптом поклала голову мені на плече. Руду, пухнасту, легеньку голову.

— Ох, любий мій!

— Що, Надіє, що?

— Ох, тяжко жити.

— І вмирати тяжко.

Надєжда притулилася до мене. Самотня повітряна кулька, що загубила свого власника, вона блукала у високості під свіжоумитим небом.

Перепилий маніфестант зненацька прокинувся, підніс тяжку довбешку і хрипко заволав у саме небо:

— Польска! Польща! Мать вашу!

Східним боком площі поверталися з прогулянки мої товариші А. М. І Й. Г. У руках вони несли паперові квіти, погублені маніфестантами. Через це набули святкового вигляду, хоча Й. Г. тепер не мав змоги жестикулювати, напираючи на А. М., що утруднювало літературну бесіду. Я вдивлявся у них здалеку, наче з неба. Зворушено і безсило.

Сонце було низенько, воно слало вже майже горизонтальні промені. Несподівана спека літнього надвечір’я, хоч лука, вздовж якої йшли мої товариші, давно зруділа й померла. Тільки система квітничків, вишукано укладена цифрою X, ще жила, інформуючи, що міське квітникарство випереджує всі плани і відзначає шістдесятиріччя ПНР. На цій луці, після розчищення її від воєнних руїн, хтось повинен був будувати щось важливе. Але потім забули, хто і що.

По моїй каністрі сполохано, мов по незнаній планеті, бігали маленькі чорні мурашки. Мабуть, мурашки фараона або П’яста Колодія. Ця блакитна каністра для них — зла, неприхильна планета або, просто кажучи, гігантський атомний реактор.

— Надіє, ти спиш?

— Так, коротеньку хвилинку. Лишила тебе самого, любий, на уламок секунди.

— Зло наче темрява. Триває вічно. А добро — тільки проблиск, миттєва перемога над темрявою. Добро смертне.

— Думаєш про наші сни?

— Думаю, що робити. Моїм останнім літературним витвором буде цей день. Чи шліфувати кожне слово і кожну ситуацію на зразок старих майстрів, чи здатися на волю стихії, на хаотичну графоманську спонтанність? Ні, Надіє, я жартую. Насправді я думаю про тебе. Уранці пізнав навіжену, поетизовану, трохи звихнуту російську дівчину, а тепер…

— А тепер?

— А тепер сиджу з моєю жінкою. Ти моя жінка?

— Так.

— Хоч це недобре звучить.

— Хоч це тривіально звучить.

— Яке ж воно гнітюче, яке брехливе все те, що зводиться до кількох питань з монологу Гамлета! Минули століття, загинули цивілізації, відійшло в небуття стільки поколінь, а ніщо не змінилося, бо так мало змінилося, і це кляте провидіння забирає в. нас оманливу втіху першості, позбавляє нас авторства, робить вічними плагіаторами.

— Що тебе мучить, милий?

— Гріх прибрав собі тіло цноти. Засада моральності провалилися, а з-під їхніх контурів вималювалися, немов із перефарбованої матерії, засади аморальності. Аморальність розпоряджається моральними правами, користується моральною номенклатурою, вибудовує свої позитивні системи, нагороджує святість і скидає до пекла. Зло проникло в наші етичні коди і зробилося добром. Фатальним, хворим на рак добром.

— Ти шкодуєш, що пристав до нас? Що не виклопотав собі урядового патенту на розсудливе споглядання, на неагресивний захист людської гідності, на безкровну боротьбу з насильством і неволею?

— Я мусив до вас пристати. Так мені було визначено.

— Тоді не шкодуй за своєю голодною пихою. Хай страждає, хай заздрить, хай мучиться.

— Все одно.

— Не все одно.

— Гадаєш, що можна спокутувати? Що можна струсонути Боже сумління?

— Треба намагатися. Аж до кінця світу.

— Ви любите гріх.

— Хто?

— Ви розпусно бабралися в гріхах, аби здобути благодать розгрішення. Бо не може бути відпущення гріхів без гріховності, правда?

— Ти плутаєш літературу з життям.

— Як ти сказала?

— Плутаєш блюзнірські уявлення доведених до розпачу людей з їхніми щоденними вчинками.