Тадеуш Конвіцький - Малий апокаліпсис

Якийсь тип подає мені знаки.

— Туалет отам, друже. За гардеробом.

А я підношу догори обидві руки.

— Люди, подивіться на себе! Зійшов він на всіх вас і на мене! Уже не очікуйте Антихриста, бо він на землі. Антихрист розпилений, подрібнений, згранульований. Міні-антихрист у кожному з вас і в мені.

Оркестр грає шосту мелодію, хтось танцює, хтось дрімає. Блимає то червоне, то блакитне світло. Угорі бліді пики помічників Люципера. Чекають своєї години.

— Ніхто мене не слухає, — кажу з розчаруванням. — Антихрист прищеплений усім нам, і тому його нема. Ніхто мене не чує.

— Я чую! — виліз звідкілясь Едек Шмідт, розчухраний, з перекривленою краваткою. — Фе, негарно. Якісь ненаукові, старосвітські теревені. Як вам не соромно?

Перед баром сидів Жорж, колишній Жоржик. Сидів на високому стільці й погойдував однією ногою. Цідить щось із склянки через зігнуту соломинку.

— Доценте, учора п’ять снодійних порошків я запив склянкою горілки. І кілька годин не міг заснути. Бо це лотерея. Або відразу звалить з ніг, або паскудно протидіє. Тобто, протягом кількох годин я засинав і не засинав. Переступав поріг і відступав. І щоразу входив у інший сектор цього невідомого виміру. Входив у лагідність молодечих споминів, у тінь докорів сумління, входив у червінь ночі навісних демонів. А одного разу увійшов у ясність розуміння, в яскраву ясність, прокреслену виразними знаками. І все осягнув, і все зробилося очевидним і якнайзрозумілішим. Однак тоді хтось покарав мене і в останню хвилину, за мить перед вигуком тріумфу й полегшення, зіпхнув у чорну безодню сну без сновидінь.

— А ти знаєш, з чого живе Рисьо, мій брат-близнюк?

— Не знаю. Я відійшов від літературних справ і позбувся амбіцій. Чекаю свого строку.

— А варто знати. Рисьо живе з маленької книжечки, написаної в давні, давноминулі часи, коли він був ще слухняним сином партії й засідав по всіляких поважних інстанціях, в яких тепер засідаю я. Може, пригадуєш її назву? Та книжечка, написана не без таланту, не без деякого блиску, славить насильство, узаконює поневолення, погоджується з лихою дочасністю. Ту книжечку перевидають щороку два рази і тичуть її кожній дитині у школі, аби вона отруїла дитину, аби витравила з неї найперший моральний інстинкт, тільки-но він з’явиться, аби навчила її двоєдушності і найпершої втіхи від цинізму. Завдяки тій книжечці Рисьо живий-здоровий ходить по місту. Завдяки їй живе, вранці попиваючи молочко, а ввечері горілочку. Завдяки цьому творові Рисьо може провадити безкомпромісну боротьбу з режимом і будити наше запаскуджене сумління. І тут ми вдруге здибуємося з діалектикою нашого часу, любий друже.

— А де доктор Гонсьорек?

— Пропав. Певно, пропав у туалеті.

— Боже, все запало в морок. Лишилося похмілля, яке не хоче минати.

— Ми всього лише крихти білка в жахному кремово-вогнистому Всесвіті.

— Одначе ви вірите в Бога.

— Якщо я вірю, то в іншого, ніж ви, дурні.

Жорж поглядом прочісував зал. Шукав нової жертви. Я хотів сховатися за розкуйовдженою головою філософа, але було вже пізно. Він зауважив мене, по-змовницькому усміхнувся й зістрибнув зі стільця. Втікати я не міг, бо він перекрив мені шлях до сходів.

— Ви ще тут? — запитав Жорж, безцеремонно відпихаючи доцента. — Це недобре місце. Харчівня з поганою репутацією.

— Я саме хотів розрахуватися. Але офіціанти кудись поділися.

— До речі, про рахунок. Знаєте, дурна ситуація. Може, навіть не годиться з таким до вас звертатися. Мені трохи не вистачає для розрахунку.

— Скільки?

— Небагато. Двадцять тисяч.

Я намацав у кишені скільки було треба. Мені траплялися такі субчики. Як побачать гармошку з банкнотів, то відразу просять більше.

Він розуміюче опустив руку, я в темряві намацав його кістляву долоню і всунув туди дві банкноти. Добре сприйняв мою делікатність і приязно відповів на потиск.

— Завтра вранці поверну з нарочним, — сказав упівголоса.

— Але ж ви добре знаєте, що завтра вранці не буде кредитора.

Він засміявся, поплескав мене по плечу.

— Якби я знав це напевно, то стрільнув би більше.

І повернувся до бару, кинув на стойку мої гроші, наче власні. Бармен подав йому нову склянку, але з тією ж зігнутою соломкою.

З гардеробу, наштовхуючись на стіни, дибав Ганс Юрген Гонсьорек.

— Гергот, я вже нічого не хочу. Хочу лише до готелю, — стогнав він, тримаючись за поперек.

— А там, у тому святилищі?

— Там кінець світу. І тут кінець світу. Я хочу додому.