Тадеуш Конвіцький - Малий апокаліпсис

— Відчепися, корово, — мляво сказав я. — Твою пику я бачу щодня з усіх боків. Пику демонародної міщанки, яка любить поживитися на нашій тризні.

— Хам!

— Хто хам? — вискочив з-за колони кухмістер. — Я хам? Я командуючий евакуацією Центрального Комітету.

— Мене тут ображають. Покажіть, будь ласка, де вихід, пане полковнику.

— О, курка мама! Ми не дозволимо ані ображати, ані виходити. Але в тебе циці, жіночко, можна сказати, радянські.

— Полковнику, схаменіться!

— Потанцюймо, Кицю. Після нас — хоч потоп. Бачиш, колись я читав книжки. Тарара-бум-бам-бом.

— Пардон, вибачте, — хтось тягнув мене за полу куртки в інший бік. — Іх бін доктор Ганс Юрген Гонсьорек. Де тут сортир, ви не скажете?

— Не знаю. Поки що, будь ласка, стримайтеся. Пошукаємо пізніше.

— Я заблукав. І колеги пропали, — говорив він правильно, але з відчутним німецьким акцентом. — Не пригадую, як називається мій готель.

— А ви з цього будинку чи ззовні?

— З тієї кухні, шановний пане, що була на початку.

Підійшов Рисьо Шмідт з оселедцем в одній ручі і з повного склянкою джину в другій.

— Про що йдеться?

— Цей пан шукає туалет. Може, я спершу познайомлю вас. Пан Шмідт, письменник, пан Гонсьорек, доктор.

— Мені дуже приємно, — мовив скривлений німець. — Я керівник делегації на переговорах із польським урядом з питань купівлі зеленогурського воєводства. Колишнього Грюнберга.

Дедалі більше пар крутилося у золотому мороці, виконуючи складні фігури класичного танго. За вікнами, завішеними парчевими портьєрами, гуркотіла остання буря цього року.

— А, це ви? — з-за столу неподалік підвівся Едек Шмідт. — Це просто доля! Я експерт польської комісії з питань продажу зеленогурського воєводства.

— Доктор Ганс Юрген Гонсьорек.

— Доцент Едвард Шмідт.

— Яз вами вже знайомий.

— То був мій брат-близнюк.

Рисьо пожбурив оселедцем у темряву нефу.

— Я йду звідсіля. Кінець. Крапка. Вистачить на сьогодні.

Філософа трохи віднесло у бік столу.

— Братику, почекай. Підемо разом. Увесь день я думав про тебе.

— Перепрошую, — втрутився доктор Гонсьорек, підтримуючи Едварда. — Це ви лідер опозиції? Я читав про вас у газетах.

— То оцей остолоп. Мій брат-близнюк. Я в урядовому таборі, гер доктор. Завтра, як протверезіємо, зустрінемося за одним столом.

— Я волів би не говорити нині про справи.

— Чому, любий докторе? В моїх жилах тече німецька кров.

— А в моїх польська.

Рисьо розмахнувся й кинув у глибину залу порожню пляшку з-під вина. Ми чекали, що пляшка з дзенькотом розлетиться, вдарившись об мармур, а вона як у воду впала.

— Ви, гівнюки, забагато маєте нашої крові, а замало нашого сумління. Розступіться, я виходжу!

Але не виходив. Тяжко припав до мармурової колони і тер зрошене потом чоло.

— Ми, німці пережили великий історичний шок, — сумовито озвався доктор Гонсьорек. — Тож я репрезентую інших, а саме нових німців. Ми вже ніколи не вдамося до насильства.

Філософ Шмідт хотів затанцювати тропака, проте мусив відмовитися від наміру.

— Тирипири, — сказав він, упавши на одне коліно. — Наш кордон тягнеться передмістями вашої столиці. Йосиф Віссаріонович повісив нам на шию незлі жорна. Рисю, що я кажу! Братику, пильнуй за мною. Адже я єдиний тут репрезентую державну точку зору. Завтра маю лекції, ні, засідання комісії, а тут розгул реакції. Торговиця, попереодягувана в артистичні пелерини, грошороби, підвішені не до тих клямок, що треба. Споїли мене, лайдаки. На коліна, голото! І ти, німче з великою грошвою! Тут наша національна базиліка, п’ястівський храм, цоколь Святовита! Варта, до мене! Товариші і товаришки!

— Рисю, він буде роздягатися, — мовив я з жахом.

— Я б йому допоміг, але він не роздягнеться. У нього пісюн завбільшки з нігтик. Мама навіть замовляла службу Божу, але не допомогло.

З-поміж танцюючих пар виділився полковник-кухмістер, командуючий евакуацією. Понуро йшов до нас із розстебнутими штанами і розхристаним фартухом.

— Що тут діється? — грізно запитав він. — А де Госька? Хто з вас украв мені дівчину? Може, цей жевжик в окулярах?

— Це товариш німець. А ви станьте струнко. Перед вами я — член ревізійної комісії.

— Я всіх вас порозганяю… Розбусурманилися, розперезалися, тільки й можуть, що жлуктити дармову горілку і сальцесони тсрасти. Ану танцювати! Бери німця під пахви і галсуй, бо тім’я розвалю! — зненацька він вихопив з-під сорочки великий, облізлий наган, певно, якусь дорогу пам’ятку з давніх часів. — Ну, всі до танцю! Ей да ухнєм!