Тадеуш Конвіцький - Малий апокаліпсис

Може, байдужість, дочка посередності, є тією млистою матерією, що кам’яніє у скелі, об’єднується в хребти, виростає гірським масивом аж до неба, пригноблюючи наше марнотне життя? Може, прозора, безбарвна, позбавлена запаху і форми, оспала, всюдисуща, невинна, затишна і мила байдужість є єдиним гріхом, що його виловлюють сіті Провидіння? Може, тільки за цей гріх-негріх будемо суджені в день Остаточного Суду?

Тримаючись за стіни, спотикаючись, хихочучи, мов на шкільній екскурсії, ми продиралися крізь льох, надійно обмурований, з педантичним освітленням, зі стрілками, вималюваними у двох кольорах — білому й червоному. Білі вели нас за собою, червоні вказували зворотний шлях.

— Слухай, тут пахне оргією, — шепнув мені Рисьо у спітнілу потилицю. — Хтось уже розповідав про таке.

— Мабуть, ми йдемо під вулицею. Я чую вгорі кроки маніфестантів.

— Але під якою вулицею? Невже під Новим Світом? Може, ти здогадаєшся?

Я почув за собою відлуння кроків. Машинально обернувся й побачив, що то не відлуння, а живі люди сунуть слідом за нами. Кухонний персонал рушив за своїм провідником.

— Ти тут? — запитував спереду Колька.

— Тут.

— Ти не пожалкуєш про свою відвагу. Знаєш, скільки коштує ця закордонна прогулянка? Увесь виторг з фільму «Переливання крові». Така вона, Госька. Ти її не знаєш, але ще взнаєш.

— А куди ми йдемо, Кольша? Я обмежений у часі.

— Знаю твоє обмеження. Встигнеш. Кожен встигне на свій строк.

Перед нами завищала пані Гося.

— Полковнику! Там щур!

— Йди до мене, лялечко, лапко! Ходи ближче, дитинко!

— Але ви сильний!

— Моя сила дорого коштує.

— Боже, тільки не за груди, дядечку.

— Я ж мушу за щось триматися, рибонько.

Нас підганяв тупіт персоналу і впертий голос тієї флейти, на якому затнувся орган Хеммонда.

— Прогулянка до пекла, — мовив я тихо.

— Ні, до раю, — захрипів спереду Колька. — Варто побачити. Бо, можливо, такої нагоди більше не трапиться. Навіть після смерті.

Щось затримало нашу процесію. Пані Гося все ще повискувала.

— Тільки без рук, полковнику. В мене дорослі діти.

— Гу, гу! — гудів полковник-кухар. — Аж язик свербить щось на це відповісти!

— У мене чутливі груди, вибачте, бо я розсерджуся.

— Тихо, ша, тепер ані мур-мур, — низьким шепотом наказав полковник. — Підійдіть ближче, клієнти, щось маю вам сказати.

Почекав, щоб усі підтягнулися до таких самих дверей, крізь які ми увійшли на початку.

— Кого там дідько несе, — гнівно подивився він у глибину коридора. — От засранці! Лишили кухню на Божу ласку. Ви щось мали в торбинці, щебетушко моя?

Забулькав, наче дубова бочечка, витер губи рукавом білого фартуха і запхав пляшчину з рештою рідини до власної кишені.

— Попереджаю: нічого не рухати і не торкати пальцями. Дивитися можна, але куштувати забороняю. Чуєте?

— Пане полковнику, кому ви це кажете? Адже ви запрошуєте митців, свідків епохи.

— Колись я працював у секторі культури. Одного так притис, що, вибачте на слові, ногами вкрився. Але це лірика. Отже, не мацати руками і не галасувати. Усі зрозуміли?

— Всі, всі, — відказав Колька.

— А цей пугач? — шеф-кухар вказав на мою скромну особу, коли я відхекувався при одвірку. — Чого в тебе так оченята вилазять?

— З похмілля, страшного похмілля.

— Може, ти, нещасний, їв рагу?

— Їв, батьку.

— То випий духом мірку на три бульки, — він подав мені пляшчину — ту саму, що виманив у пані Госі. — Куховарити, любі мої, я, правду кажучи, не вмію. Не вмію й не люблю.

— Полковнику, нам нічим дихати, — застогнала Гося.

— Відкриваю, вже відкриваю.

Заскреготів ключами, натиснув на кольорові кнопки і відчинив залізні двері. Ми знову опинилися в коморі, але цього разу в добре напакованій коморі. На високих полицях лежали, сяючи кольоровими етикетками, великі бляшанки з консервованою шинкою. Праворуч стояли ящики з пляшками, яких упродовж років не бачили наші очі.

— Не роззявлятися, — квапив шеф-кухар. — Гайда на сходи!

Перед нами були круті кам’яні сходинки, що спиналися кудись аж під чорну стелю.

Полковник затримався на вершині і сказав сам до себе:

— А якщо мені голову знімуть? Лише три роки до пенсії.

— Полковнику, — озвався нетерпляче Колька Нахалов. — Ми тільки оком кинемо і підемо геть на пальчиках. Їй-Богу, навіщо це зволікання?

— Твій татко був моїм наставником, — заспокоював себе кухар-полковник. — Що ж, гуляти, то гуляти. А ворогів, яких-небудь підривних елементів, нема серед вас? Ну, гаразд. У такий день, напевно, можна.