Тадеуш Конвіцький - Малий апокаліпсис

— Мовчок! Морди в парашу! Я говорю!

Але не мав що сказати, виконав лише хитромудре на, перекидаючи відро з начищеною картоплею.

— Ей да ухнєм!

Потім, розкарячивши ноги, почав манити нас величезним пальцем.

— Ходіть, ходіть, мої ви тельбушечки!

І раптом схопив пані Госю на руки й стрімко поніс її до темного входу у знане приміщення. Збуджені якимось веселим жахом, ми рушили слідом. То була велика комора з майже порожніми полицями. Запорошена електрична лампочка гойдалася під низькою стелею.

Шеф поставив Госю не цементну підлогу.

— Тихо! Я командую!

По-змовницьки всміхаючись, він почав нишпорити в кишенях під фартухом. Нарешті витягнув в’язку різнокольорових ключів. Великий пальчище приклав до вуст і звів догори густі чорні брови.

— Цс-с-с. Знаєте, що це? — і брязнув ключами.

— Ура! — влесливо крикнув Нахалов. — Полковнику, під вашим керівництвом!..

Шеф-кухар вхопився за краєчок полиці з томатними пастами. Шарпнув її з силою литовського ведмедя, а полиця, скреготнувши на шарнірах, відслонила охайні металеві двері, схожі на ті, що вже розкривалися переді мною. Полковник-кухар, мугикаючи «Дубінушку», трохи помайстрував коло замка, натиснув на кнопки, що світилися, знов заскреготіло, десь блиснуло якесь світло — і ми ринули в глибину низького, мов штольня, коридора.

Мій рахунок сумління. Мій акт відчаю. Спокута за гріхи. Моя біографія в кольорах посередності. Спершу я ненавидів оту посередність, зневажав її, нарешті влаштувався у ній. Велич у посередності. Посередність як найвища форма аристократизму. Посередність як аскетизм, як горде усамітнення в буденності, сіра одіж зарозумілого ченця. Посередність як остання стадія піднесення.

Чи посередність є безгрішною й невинною? Я був чистий до тієї хвилини, коли пробудилися інстинкти, ставав знову чистим, коли інстинкти почали поволі згасати. Моя епоха гріховності — це кільканадцять років, стрімко гнаних розбурханою біологією. Якийсь дослідник прищепив мені інстинкти, потяги, рефлекси, а тоді спостерігав, що з того вийде. Я був піддослідним кроликом. Чи відповідає кролик за експеримент?

Я стежив за тим, аби не переступити температуру посередності. В охолодженому мікрокліматі моєї власної спроби я не впадав у крайність, таким чином зіпсувавши експеримент, розпочатий Найвищим Розумом на моїй особі. Може, я згрішив тим, що не грішив?

Посередність була актом моєї вільної волі. Проте розумові й фізичні умови для задоволення посередністю, для її добровільного прийняття я успадкував з генетичного ланцюга, несеного протягом століть і тисячоліть якимись не відомими мені типами, добродіями, суб’єктами, про яких нічого не знаю й знати не хочу, і які уявити собі не могли письменника, що перейме ненадовго цей генетичний код і, можливо, пошкодить його, зіпсує або змінить. Тож і посередність, ця пихата посередність є для мене трохи вимушеною. Чи посередність, отримана всупереч моїй волі, хоч і визнана мною актом вільної волі, чи ця посередність є безгрішною?

Я не вкрав якоїсь значної суми, не вчинив любовного шаленства, не виступав проти законів природи, не скоював злочинів. Тримався стада і був покірний. Пильно вслухався у нечутний голос стада людського, що його називаємо суспільством. Допускав дрібні порушення, що не впливало на загальний процес, і тут-таки їх затирав, виправлюваний невидимим суспільним оком. А проте я маю почуття гріховності і є грішним.

Можливо, первородним гріхом є ця рибонуклеїнова кислота, яку я успадкував невідомо від кого? Цей таємничий шифр, посланий з далеких і велетенських галактик гріховності. Може, гріхом є ця вперта цікавість, ненаситна жадоба пізнання непізнаванного, огидна спокуса зірвати чорну запону, що ховає від нас Найдосконаліше Існування або мертве ніщо? Може, гріхом є Всесвіт з мільярдами галактик, більйонами сонць, трильйонами зірок, що з болем народжуються і з болем конають?

Відлітають у міжпланетний простір за вітром часу розблиски хвиль, що є моєю долею. Мить, коли я тонув у залитій сонцем літній річці з гірким рослинним запахом на вустах. Секунда, коли побачив дикий, приголомшливий акт спарування двох людей. Чи коли стріляв у приятеля морозної, зоряної ночі, сповненої вовчими хорами. Хвилина, коли зрадив себе і своїх товаришів. Найкоротша вічність, коли я чекав на спалах оргазму в очах чужої жінки. Миготіння розпачливих, самовбивчих ночей. Ці розблиски хвиль летять, наче світлячки у вічній темряві, гнані вітром часу. Схожі одні на других, сотих, мільйонних. Такі ж нерозпізнавальні, однакові. Молочний шлях з окрушин нашого існування. Великий гомін людського буття.