Тадеуш Конвіцький - Малий апокаліпсис

— Коли ви це собі видумали?

— Я цього не видумував. Це було одкровення.

— Сьогодні? Опівдні, коли гримнув артилерійський салют?

— Ні. Учора вночі. Тому в мене похмілля.

Крізь овальний просвіт я частково бачив гардероб. Пікусь саме вискочив на слизьку перегородку й, любовно дивлячись у мій бік, огризком хвостика подавав знаки, що він тут і чекає. Я показав йому, що ще не пора.

Виплинув Колька Нахалов, зарожевілий на один відтінок сильніше.

— Госю, шеф-кухар запрошує тебе.

— Вибачте, я на хвилинку, — жінка підвелася зі стільця, і тоді я побачив, що вона в штанах. Розповнілі жінки люблять ходити в штанах.

Довкола гуло, мов у долині Йосафата в передвечір дня останнього. Усі голоси зливалися в єдиний пронизливо-жалісний стогін. Згори, немов із чистилища, стежили за нами обличчя злих ангелів. Але то були всього лиш нешановані гості з провінції, ті, котрим пощастило оформити паспорт для виїзду до столиці у день найбільшого свята століття.

— З ким ти тут сидиш? — почув я глузливий голос.

То був Рисьо Шмідт, проте зовсім інакший. Він наче схуд, наче побільшало в нього сріблястого волосся.

— З такими, що мають грошву. Сідай, поставлять і тобі.

— Мені не треба, — сказав зневажливо і присів. — Можна? — показав на пляшку «білої» з імпортованої картоплі.

Налив у скляночку для води содової, випив і подивився мені в очі.

— Він помер, — мовив Рисьо.

— Коли це сталося?

— Його ще шарпають реанімаційні машини, але я знаю, що помер. Уже бачить Господа. Витріщився й надивитись не може. Він уже по той бік.

Музиканти раптово прокинулися й почали грати переінакшений варіант вальсу «На сопках Маньчжурії». Аби не платити гонорару. Мені зробилося ще печальніше.

— Я хотів би його побачити. Знаю, що він не сказав мені всього.

— Невдовзі побачитеся.

Підійшов офіціант з тарілкою.

— Ви замовляли рагу?

— Так. Дякую.

— Дайте талон на м’ясні страви.

Я витягнув цілу жменю, призначену на місяць.

— Можете забрати всі. Мені вже не будуть потрібні.

Офіціант звів брови.

— Ви що, мене за жебрака маєте? — спитав. — Можете віддати у фонд боротьби з колоніалізмом.

Старанно вибрав один талон, решту жбурнув переді мною на стіл. Лежали безсоромно, наче зневажена готівка.

— Вибачте, — сказав я.

Але він уже повертався на кухню, гнівно посунувши з дороги якогось провінційного клієнта.

— Він лишень так, — мовив я. — Колька обіцяє, що надранок почастує «Золотою осінню».

— Тобі справді не потрібні ці талони? — спитав Рисьо.

— Я вже давно не їм м’яса. Світоглядне рішення. Примха старого добродія.

— М’ясо дає силу.

— Мені вже непотрібна сила.

— А дівчата? Ти завше був на них ласий. Хоча в місті кажуть, що тільки й того, що ласий.

— Бачу, що ти маєш бажання, то забирай. Тобі знадобиться сила.

— Якщо хочеш, я можу взяти. Щоб не пропали.

Засоромлено розглядаючись навсібіч, він сховав червоні папірці до внутрішньої кишені. Якісь пари дриґалися на маленькій вільній місцинці паркету.

— Котра зараз година? — отямився я.

— Пів на третю.

— Море часу. Ціле життя.

— А де це, як він, бензин? — шепнув Рисьо Шмідт.

— Не хвилюйся, є. Чекає в гардеробному холодочку. Набирає сили.

— Боже, Боже, Губерт, сердешний Губерт.

Оркестр терликав вальса, що сплітався в мені з Надеждою. Мені стало гірко, але й страшенно солодко. Чи зустріну її ще? Здається, зустріну, таке в мене було передчуття. А коли йшлося про жінок, моє про чуття ніколи мене не підводило. І в злому, і в доброму.

Рисьо Шмідт писав елегантну прозу, інтелігентну. Тримався з гідністю і майстерно створював довкола себе атмосферу, зрештою, трохи старомодну атмосферу артистизму. Сьогодні вранці удавав простого душею хлопця, шанувальника моєї творчості, але то була тактика. Я тією штучною сердечністю не перейнявся. Рисьо дещо зверхньо ставився до мого доробку. Любив мене, але прози моєї не шанував. Він був професіонал, а я аматор. Професіонали не люблять аматорів. Знав він і те, що я розумію, що він пише книжки таким чином, аби їх легко було перекладати. Рисьо заповзявся і все життя присвятив тому, щоб зробити світову кар’єру. Так страшенно цього прагнув, що врешті таки досягне свого.

А тепер він дивився, як я без апетиту дзьобаю дивовижну страву, примхливо названу рагу.

— Спалив себе, — мовив я.

Рисьо остовпів. Завмер із пляшкою в руці.

— Хто?

— Губерт спалив себе зсередини. Жив на жорстоких обертах. Знаєш, я ніяк не можу зібратися не те що з думками, навіть із самопочуттям. Як із ланцюга зірвався. Якісь протяги рвуть мене на всі боки. Я мав би впасти на землю й завити. А тим часом ремигаю оце рагу.