Тадеуш Конвіцький - Малий апокаліпсис

Пані Гося мило всміхнулася.

— Колька, як завжди, перебільшує. Знаєте, я відкуповую в міністерства культури покинуті фільми. Розумієте, такі, що їх не вдалося закінчити. Бо виробництво йде щоразу важче. Режисер, оператор деякий час борються із загальною неспроможністю. З тим, що люди спізнюються, не постачають реквізиту, забувають про строки, гублять відзняту плівку, а найбільше хлищуть горілку. Тож через кілька тижнів виробництво гасне само по собі. Усі зникають, залишається порожня контора, а ще режисер, близький до самогубства. Тоді зголошуюсь я, беру фільм за півціни й закінчую зі своєю командою.

— Це вона закінчила «Переливання крові», — похвалився Колька.

— Бо я даю гроші. В мене не треба красти.

— Це чудовий винахід.

— Аби ви знали. У моїй команді провадять дослідження науковці з Головного інституту планування і статистики. Я піддослідний кролик, — і засміялася, показуючи зубки, вимазані тією ж помадою.

Колька покликав офіціанта. То був похмурий брюнет у заплямованій білій куртці. Злостиво чекав на наше замовлення з олівцем і блокнотом у руці.

— Взяв би рагу, — невпевнено сказав я, — але з чого воно, це рагу?

— Не знаю. Мене це не стосується. Є в меню — і добре. Що, маю залазити на кухню і заглядати по баняках? — заводився офіціант.

— Ви знервовані, — хотів я його задобрити.

— Вас це дивує? Всі жеруть, а я мушу працювати.

— То прошу рагу.

— Усе? Бо я не буду десять разів підходити.

— Дякую. Все.

Офіціант відійшов кудись у теМряву. Колька примирливо всміхнувся.

— Він завжди такий на початку. А над ранок виставляє гостям «Золоту осінь». До речі, вихилиш чарку?

— Спробую, — відповів я.

Він по вінця наповнив кришталеву чарку «білою», з імпортованої картоплі. Але з боків поверхнею чарки потекли сріблисті краплини.

— Ну, то не гаймося, — мовив Колька. — Шліфувальник різьбив кришталь від усього серця, тому протікає. За шліфувальника!

Ми обережно цокнулися чарками. В моєму рукаві вже було мокро. Мене аж пересмикнуло, але, зробивши над собою зусилля, я таки проковтнув пекучу рідину.

— А, може, стане краще, — тихо сказав я.

— Звичайно, стане. Чому б ні, — мовив Колька.

Оркестр заграв якийсь амбітний витвір сучасного вітчизняного композитора. У країні не вистачало валюти на гонорари зарубіжним авторам. Ніхто не протестував, усі вже звикли. Пари з паркету розійшлися до столиків. Я закрив очі, й мені здалося, що все, як тоді. Того вечора хтось так само грав на фортепіано власний витвір. А я сидів поруч із дівчиною, яка потім стала моєю дружиною.

— Здається, я звідкись знаю вас, — озвалася пані Гося.

— Я всім когось нагадую. Точніше, кожному я нагадую когось іншого. Так, ніби мене взагалі немає. Мене окремого, індивідуального, з власним неповторним генетичним кодом. Я є кожним, шановна пані, я рядовий перехожий, я трохи Колька, трохи офіціант, а, може, навіть, лестячи собі, скажу: я трохи ви, вельмишановна продуцентка «Переливання крові».

Щойно зараз я зауважив, що там і сям під стінами стоять покинуті транспаранти, власники яких, вочевидь, повтікали з демонстрації до «Парадизу».

— Це нова секта чи взагалі якась нова релігія? — запитує Гося.

— Вибачте, не дочув.

— Те, що ви кажете.

Стіни полупані, ржава позолота, зіпсоване освітлення блимає. Сучасність, що помирає від інфаркту. Блакитно-червоний півморок, переповнений злочинними пиками. Кожна мармиза — то смертний гріх. Кожен звук — блюзнірство. Ревіння в мурах, стугоніння в голові, завивання на горищах. Голос гніву Божого.

— Так. Є. Нарешті згадав.

— Що згадали?

— Звідки в мене похмілля.

Оркестр перестав грати і тут-таки запав у дрімоту. Просто музиканти поклали голови на інструменти та й сплять.

— Вип’ємо, — каже Колька. — Гляну, чому не несуть з кухні.

Тепер пішло гладко. Маслянка, сибірський еліксир, трохи кавказького вина, ну і наша вітчизняна картоплянка. Ще живу, але вже наздоганяю долю. Колька непевно підвівся з-за столу і рушив у бік таємничих присмерків кухні, де вартують невидимі духи нашої гастрономії.

— Ви контестатор, — півголосом каже пані Гося. — Я завжди уявляла собі контестаторів молодими й дикими, з довгим волоссям.

— Що ви хочете, режим постарів, і ми постаріли. Надто довго все це триває. Увесь цей спектакль хибує на розтягнутості. Драматургія вкрай слабка.

— Ви створюєте чи вже створили нову секту?

— Моя секта — це я сам. Я сам у кожному з вас. Бо мене реального, біологічного, з адресою й життєписом взагалі не існує. Живу, як вірус, як моральний вірус, або як бактерія сумління. А може, як мікроб розпусти. Йдеться про те, пані Госю, що я неприсутній, чи радше, що мене немає. Ви чуєте тексти з динаміка, заблукані хвилі з ефіру, ніким цілеспрямовано не трансльовані, просто якісь відлуння, рикошети ваших хвиль, одноманітний шепіт з Божої горлянки.