Тадеуш Конвіцький - Малий апокаліпсис

— Говорите розважливо, як марксист. Не помічаєте зовсім тих морально-ідейних факторів, які завжди вирішували долю цього народу. Ви просто тіньовий кабінет тієї команди.

— Ну, то не варто вам і турбуватися. Я чув, що ви взагалі кривитеся, мудруєте. Нам таких тепер не треба. Може, колись, як усе буде добре, тоді дозволимо собі. А тепер нема часу. Тепер багато людей і багато народів покладають у труну. Це останній дзвінок. Знак Ангела Божого. Ви увільнюєтеся від слова. Не потребуємо вас. Можете вертатися додому.

Я підвівся з-за столу, але не відходив.

— А хто ж це надав тобі життя моє для маніпуляцій? Повільно й тяжко сходжу на вогнище, бо так воно буде по-людськи. І чому це мій моральний інстинкт слабший від твого чи вашого? І хто це сказав, що моя смерть мусить бути тобою схвалена?

Цабан знову дивився крізь запилюжений тюль на отой будинок, розсвітлений незначною кількістю віконних прямокутників. Стиснув губи, звів докупи брови, і здавалося, що він ледь стримує вибух гніву, чи, може, просто схлип. Я думав, що він відповість, але не сказав нічого. Мені зробилося прикро, я хотів ще заговорити, але промовчав і повернувся до свого столика.

Оркестр усе ще грав вальс і ніяк не міг його закінчити.

— Ну, що? — спитав Рисьо.

— Я мав недобру розмову.

Ми помовчали. Хтось коло бару обернувся в наш бік. То був брат Рися, той філософ над алюзіями. Не вітаючись, дивився на нас досить глузливо. Шмідт, очевидно, відчув братів погляд, бо підняв голову і глянув у бік бару.

— Ще тільки цього бракувало, — зойкнув він. — Що ця дупа тут робить?

— Ми сьогодні зустрілися в молочному барі. Він веде у цензорів семінар з політичної алюзії. По-сусідськи забіг на чарчину.

— Едек-педик, хай йому дідько!

— Ви близнюки?

— Але двояйцеві. Він з іншого яйця.

— Що ти верзеш? Такого не буває.

— Не маю бажання це з’ясовувати. Спитай у якого-небудь лікаря. Така можливість існує, якщо жінка через пару годин має статеві зносини з іншим чоловіком і якщо зійдуться два яєчка. Мені не хочеться говорити про всю цю гидоту. Матуся, царство їй небесне, була доброю штучкою. Але завдяки цьому Едек є для мене тільки далеким родичем.

— Це ти вигадав, Рисю. Протягом одної з безсонних ночей витворив концепцію з медичною енциклопедією під рукою. Хіба можна так ненавидіти власного брата?

— Він не є моїм братом, повторюю ще раз. Усього лиш кузен, хай йому дідько.

Едек-філософ уже лигнув чарочку і не тільки дивився на нас глузливо, але й зневажливо усміхався.

— Не звертай на нього уваги, — шепнув Рисьо. — Удаваймо, що ми заглиблені в розмову.

— Знаєш, Рисю, я вертаюся додому. А ти візьми собі каністру з гардероба. Може, знайдеш іншого бажаючого.

— Ти здурів?

— Усе воно якесь двозначне. Я двозначний, ви двозначні, увесь світ двозначний. Я зле почуваюся, і годі.

— У педиків гівно під носом. Зневажають увесь світ, — скаржився Рисьо, пронизуваний братовим поглядом. — Може, дати йому в пику?

— Слухай, я вертаюся додому, — і я підвівся зі стільця.

Але в цю мить з’явився Колька Нахалов, що обережно супроводжував пані Госю. Вони люб’язно посміювалися одне до одного, він ніс її торбу завбільшки з банківський сейф. Не згаяли даремно час на кухні, бо струмував від них різкий запах невідомого алкогольного напою. Наближалися до нас під пронизливий зойк велетенської флейти, проте це всього лиш запнувся орган Хеммонда з інвалідського оркестру. Музиканти відклали набік інструменти і придивлялися до боротьби свого товариша з таємничим звуковим пристроєм.

— Це мій приятель, — відрекомендував я Рися, але вони не звернули на нього уваги.

— Всім, всім, всім! — сурмив Колька крізь складені долоні. — Найкраща нагода перед справжнім кінцем світу. Пані Гося запрошує, Госенька просить, Госюня частує. За мною. Вперед. До перемоги.

Він почав штовхати нас у бік кухні при активній допомозі пані Госі. Дорогою ми перекинули два столики. Хтось хотів втрутитися в події, але тут-таки дістав по пиці від чорнявого офіціанта, котрий з самого ранку чекав такої нагоди.

А на кухні нас привітали хорові співи. Кухарі з кухарками, а також кухонні помічники, усі разом, однак дуже нескладно, витягали на найвищих регістрах відому пісню волзьких бурлаків «Дубінушка». Шеф-кухар, величезний радісний хлописько з помідором, розплесканим спереду високого білого ковпака, танцював соло навкіл казана, що небезпечно пускав пару з-під накривки. А той розчавлений помідор скидався на рубінову брошку з гетьманської шапки. Забачивши нас, шеф підвівся з присяду і вгатив кулаком по накривці.