Тадеуш Конвіцький - Малий апокаліпсис

— Доброго вам здоров’я, — сказав я.

— Щастя вам, — відповів Кобялка.

Я був уже в дверях, коли Зенек знову поманив мене гвинтоподібним пальцем.

— Якщо ви дозволите. Я дещо маю для вас.

І подав мені оту коробку шведських сірників, якою покористувався шеф Жоржик.

— У нас ніщо не пропадає.

На нижчих щаблях іще чаклують, подумав я, нарешті виходячи з тієї почекальні. Ще пам’ятають давні часи і давні методи свого ордену. Колись були митцями, тепер стали філософами.

— Гей, ви знову не заплатили, — крикнула молода клозетярка.

Я повернувся до її службового столика, на якому стояв полумисок у ролі каси.

— Люба дитино, — мовив я. — Адже я виходжу з оцих дверей, а не з кабінки, дорученої вам у керівництво. Хочу також нагадати, що одного разу вже залишив тут тисячку.

— А, ну то вибачте, звичайно.

— Мене дивує тільки ваша ретельність. Така гарна, мила дитина — і така агресивна.

— Бо я тут на практиці.

— На якій практиці?

— На студентській.

— З якого фаху?

— З археології. І мене тут контролюють, якщо хочете знати. Одного разу підкрався командир нашого студзагону, такий капосний доцент, а я не зауважила, і потім мала неприємності. А як наберу багато балів за цю практику, то мене звільнять від екзамену з пропедевтики філософії.

— Ну що ж, Зосенько, то зовсім інша справа.

— А звідки ви знаєте моє ім’я?

— Я все знаю. Може, ще провідаю тебе. Але приватно. Можна?

— Ох, не знаю. А як прийде перевірка?

— То сховаюся в кабіні.

Урешті її очі блиснули сміхом. Ця інтрига сподобалася молодій клозетярці.

— Тоді приходьте, лишень обережно.

Я погладив її по голові, шорсткій, мов вершечок копички. Трапляються ще і в нас гарні дівчата, хоч дедалі рідше. Невдовзі вони перестануть подобатися хлопцям через те, що нетипові, в іншому стилі, немов чужі біологічно. Шкода, що мене вже не буде.

Гардеробник мав каламутні очі, чіпко тримався за перегородку. Він поволі виходив на орбіту. Здається, о цій порі любив починати.

— Ви вже йдете? — спитав.

— Ні. Щойно заходжу.

— А мені здається, що ви були тут і щось залишали. Навіть пригадую що.

— Ви маєте рацію. Я на хвильку вискочив і знову повертаюся.

Він був увічливий, але водночас суворий. Його поведінка щодо відвідувачів мала підстави, оскільки багато гостей чекали на вільне місце, черга спиналася сходами догори й кінчалася десь аж на вулиці.

Я увійшов до залу. Не був тут багато років, хоч саме в цьому місці розпочинав свою біографію. Звичайно, цей зал неодноразово перебудовували, проте він зберіг свій первинний вигляд глибокої криниці, вгорі обрамленої галереєю, на якій висиджували менш шановані гості, переважно всілякі жевжики у службових відрядженнях. Тепер «Парадиз» репрезентував стиль модерн у стані руїни. Тобто в сенсі архітектури й інтер’єру тягнувся до світових стандартів, але водночас нагадував халабуду, що от-от завалиться. Зрештою, то був стиль усієї держави. Так, наче всі оці люди чекали скорого переїзду до якоїсь нової країни.

Всі столики були зайняті. Офіціанти насилу протискалися вузькими ущелинами в бік кухні. На паркеті ковзало кілька пар. Для них грав збірний інвалідський оркестр спілки столичних музикантів. Про це повідомляв напис на колоні зі штучного пісковика. Інший напис оголошував, що офіціанти заступили на вахту соціалістичного змагання.

Проте місця не було. Я зупинився збоку, просвердлюючи поглядом блакитно-червоний півморок. Нарешті побачив Кольку Нахалова, котрий сидів за величеньким столом з якоюсь блондинкою. Вона мала велике червоне обличчя з чіткими мімічними зморшками, великий рот, іще збільшений щедро накладеною, криваво-червоною помадою; розмір бюста теж не був замалим. Не лишалося іншого виходу: довелося шукати порятунку у Кольки.

Я підійшов до столика, церемонно вклонився.

— Шукаєш місця? — спитав Нахалов. — Сідай, братухо, не стидайся. Дозвольте познайомити, це мій товариш, відомий письменник.

Було видно, що таке знайомство лестить йому, підносить його в очах блондинки.

— Дуже дякую. Я ненадовго. З’їм що-небудь й одразу втікаю.

— Можеш лишатися навіть до ранку, правда, пані Госю?

Блондинка схилила вишукано начесану, схожу на золотисте осине гніздо голову, а я поцілував їй ручку з темнуватими веснянками.

— Це добре знайомство, братухо, — мовив Колька. — Пані Гося керує кінематографом.

— Ого, — ввічливо здивувався я.

— Її спеціальність — приймати від держави занепалі підприємства. Колись це були фабрики, універсальні магазини, торгові кораблі, а тепер вона перекинулась на культуру.