Тадеуш Конвіцький - Малий апокаліпсис

— Хто, я?

— Так, ти, члене голландський!

Кухмістер брутально пхнув Едварда, і той слухняно обійняв доктора Гонсьорека. Почали дриґатися на місці, бо мелодія танго і їх підхопила.

— Пане полковнику, — сказав я довірливо. — Отам у кутку, здається, пані Гося. Якийсь типчик щось при ній майструє.

— О, курка мама! — ринув у морок ошалілий полковник.

Криваво блиснуло, розлігся постріл, хтось кинувся втікати поперек залу із хвостом осетра в руках.

— Зірвуть пломби і виламають двері, — мовив я до Рися. — Тут проллється кров.

— Ходімо звідси. Я за тебе відповідаю.

— А, може, залишимось? Останні Петронії в останні хвилини конаючого тисячоліття.

Рисьо потягнув мене знов до тієї комори. Довелося дорогою переступити сплячого на підлозі Кольку Нахалова. Спав, але щось казав сам до себе мовою свого дитинства.

— Іди, йди, я дожену тебе. Тільки візьму пляшчину.

Чому я не люблю цього міста? Ні, це не так. Просто я не кохаю його так, як всі оті віслюки, що збивають собі готівку на любові до Варшави. Зранку, напевно, допінгуються наркотиками, а потім до самого вечора кохають, кохають і кажуть, аби їм за це платили. Більше ніж півжиття прожив я в цьому зболеному місті. У граді, скаліченому від самого виникнення свого, ґвалтованому окупантами, четвертованому загарбниками, здавленому арканом азійських орд.

Колись я вповз у його труп. Місто важко реанімувалося, і я теж повільно, вперше у житті повертався до життя. Ми з ним ровесники. Нас поєднав випадок. Як згодом виявилося, поєднав на смерть і на життя.

Моїм останнім літературним твором буде цей останній день життя. День скромного хепенінгу. Але щось вийшло з ладу. Мене охоплює втома і знемога. Моє життя повторюється, і я повторююсь. Замість неповторності — серійність. Мою творчість, як і життя моє, можна різати на шматки, наче ковбасу. От як воно виходить.

Наді мною тільки моє місто новеньких пам’яток і старих сучасних будівель. Нічого поза цим я не маю. Спільна мова, спільна мука, спільне нерозуміння. Що вони винні і що винен я?

Увіходжу в евакуаційний коридор. Тепер мене ведуть червоні стрілки. Якась пара вовтузиться в ніші для протипожежного гідранта. Хтось дрімає, спершися на стіну, наче мумія у стародавніх катакомбах. Здається, що я спинаюся на поверхню землі, а насправді я сходжу в льохи «Парадизу».

Моє місто нагадує славетний Іркутськ. Колись було скаліченим європейським містом, тепер є здоровим азіатським кишлаком. Я в неволі цього міста. Або, краще сказати, я вибрав тут оселю своїй неволі.

Входжу до кухні, спустошеної немов після татарської навали. Спустошені котли, побиті в друзки тарелі, з відкритих кранів біжить вода. Якийсь щур «по-собачому» пливе океаном кухні.

Я знаю причину цього похмілля. Тотального похмілля. Воно трапляється зі мною систематично, через певний час. Через певний лихий час. І тоді я граю з долею в кості. На життя. Не в кості, а у склянку води і від трьох до п’яти снодійних порошків. Це рулетка білих людей. У неї грають президенти і курви, духовенство й поети, пролетарі й капіталісти.

Оркестр товариства інвалідів виконує попурі з американських мелодій, а для того, щоб не впізнали, грає ззаду наперед, аби не сплачувати валютою. Хтось приязно торкається моєї ноги.

— Пікусю, ти шукав мене? Я вже тут. Скоро підемо.

А він високо підскакує, намагаючись лизнути мою руку. З нудьги помив собі шерсть і виглядає тепер як новенький. Рудий песик з волохатими лапками.

— Марш, Пікусю, до гардероба! Пильнуй тої посудини, що я ношу за собою, наче кров для переливання.

Пікусь робить сумні очі й, підібгавши огризок хвоста, повертається до гардеробника, що смачно похропує; музика не заважає йому, як не заважають верески, не заважає кінець світу, який триватиме кілька мільйонів років, взагалі ніщо йому не заважає.

Я сідаю коло нашого столика. Тут кочували чужі племена. Чужі недопалки, чужі сліди від помади, чужий розхлюпаний лимонад. Довкола сонний рух. Одні прагнуть устигнути через кухню до збезчещуваного святилища партії, інші бредуть назад, по коліна мокрі, пересичені оргією. Сизі обличчя, червоні обличчя. Довгасті, овальні, кострубаті, лискучі від поту. Меланхолійні та знахабнілі.

Насилу підводжуся з-за столика. Простягаю руку, аби зупинити оркестр. Широко, як тільки можу, відкриваю рот.

— Люди! — кричу я. — Антихрист зійшов на землю. Кульгаво зістрибнув із сусідньої галактики. Може, хотів куди-інде, але потрапив до нас.