Тадеуш Конвіцький - Малий апокаліпсис

— Плутаю літературу з життям. Свій пересічний життєпис проголошую твором літератури.

Пікусь співчутливо лизнув мене в оголену литку. Високо над дахами миготіли ластівки, що колись провіщало гарну погоду, а тепер нічого не провіщає. Раптова спека. Може, це кінець літа або початок майбутньої весни?

— Покажися, Надіє.

Вона підвела голову, червонясте волосся, безперечно, волосся Леніна, розсипалося навколо обличчя, впало на рамена. Одне око було, справді зелене, а друге фіалкове. В цілому — гарна моя Надежда, бентежно і ризиковано гарна. А я на цьому розуміюся.

Я міцно обійняв її. Вона закрила очі, і я закрив. Навпомацки ми зустрілися губами. Її губи мали таке власне агресивне й чутливе життя, що в мене аж мурахи по спині побігли.

Десь годинник вибивав час. Вибивав так довго, що ми врешті розплющили очі. Але то не був годинник. У костьолі святого Александра дзвін передчасно скликав на Ангела Божого.

Нічого не кажучи, без жодного слова, ми підвелися з тієї цементової сходинки, яка уже вбирала вечірній холод, й увійшли до затишного склепу зруйнованої редакції. Тільки сходи звисали в цьому порожньому просторі, наче зім’ятий килим. Залишки стін, перегородок і склепінь лежали посеред будівлі, ті мальовничі руїни ніби скомпонував якийсь архітектор-романтик. Напрочуд буйна рослинність оплела ці бетонні розлами, гори цеглин і спорожнілого вапна. Скісні сонячні промені розпікали профілі великих почорнілих лопухів, визолочували дорідну папороть, підпалювали кущі вовчих ягід. Навіть осінні айстри прокралися до цього зачарованого саду, що вибуяв на смітнику старої редакції.

Сходи запрошували до неба, яке інтенсивно мінилося й переливалося над нашими головами. Ногою згорнувши з першої сходинки засохле листя і шматки тиньку, я подав їй руку, вона ступила на Перший щабель. Я очищав перед нею дорогу, вона слухняно йшла за мною, аж врешті ми опинилися на майданчику зі слідами паркетної підлоги. На самотньому, невеличкому дереві сидів неймовірно великий гурт горобців. Про щось верескливо радився, схований у жовкнучому листі. З цього вереску народжувалася гучна й несамовита музика, одноманітний, металевий зойк пронизливого неспокою.

Надєжда припала плечима до шкарубкої стіни. Закрила очі й чекала. Я знову поцілував її в уста, які вже встигли охолонути. Знайшов оті великі перса, двійко моїх добрих знайомих. Надєжда зіщулилася, ніби зі страху переді мною, а, може, з переляку перед раптовим подувом холоду непевності. Щедрі соски настовбурчилися спазматичною колючістю, запахло розігрітим на сонці садом, я відчув гострий, звабливий дух березового листя. Надєжда щось мовила пошепки, але я не дочув. Вона обважніла, я мусив притримувати її, аби не впала на прогнилу підлогу.

Ми відчували розпачливе биття пульсів. Чули і пташине багатоголосся, що немов підганяло нас. Колінами я розсунув її ноги. Вдерся в неї. Вдерся глибоко.

Вона щось безгучно казала, ніби промовляла літанію. Міцно стиснула повіки, аж побіліли. У вересовій рожевості вуст хижо світилися гострі зуби.

— Надіє, — шепнув я, — Надіє, це я…

— Знаю. Це тільки ти. І назавжди ти.

Плечима вона вперлася у стіну, ніби хотіла відіпхнути її аж до обрію, де сонце шикувалося до заходу. В обидві руки схопила мою долоню, коротко і здавлено крикнула і враз зробилася такою важкою, що я не міг її втримати. Зсунулася на підлогу, ховаючи лице у червоному прядиві волосся. Десь із уламків стелі крапала вода. Із саду заблукала сюди оса. Почала кружляти над головою в дівчини. Я намагався відігнати її, схилився по стеблинку зруділої кропиви, але тут розлігся брязкіт кимось топтаного скла. У дверному прорізі стояв немолодий добродій в червоному кашкеті з довгастим дашком і шкіряною торбою на животі — такі носять доглядачі на автостоянках. Відсалютував двома пальцями під дашок кашкета, оздобленого невідомою мені емблемою. Щойно зараз я зауважив, що в другій руці він тримав червоний папірець, схожий на квитанцію.

— Добрий день, — привітався чоловік бадьорим тоном. — Десять тисяч злотих.

— Десять тисяч злотих? За що? — спитав я.

— За любовне злягання у громадському будинку.

— А що, це заборонено?

— Не заборонено, але треба платити.

— Це штраф?

— Ні, такса. Увійшла в дію з першого. Якби ви до мене зголосилися, то було б зручніше і вам, і дівчині: я видаю напрокат надувні матраци.

Я ошелешено стояв над зіщуленою Надєждою. Оса тепер кружляла навколо моєї голови.