Тадеуш Конвіцький - Малий апокаліпсис

— Тобі стільки ж років, як і ПНР. І стільки ж у тобі підлоти, як і в ній. Може, процитуєш іще що-небудь з моїх текстів?

— Будь ласка, — втішився продажний Тадзьо. — Ось відповідна цитата…

Я заніс кулак, аби його вдарити. А він зіщулився й заплакав.

— Але ж я справді кохаюсь у вашій прозі. Одне з другим не має нічого спільного. Я перебуваю у вашій літературній школі. У моїй поезії відчутні ваші впливи. Керівництво відділу навіть закидає мені, що я надихаюся вашою творчістю. А я вас люблю. Не можу без вас жити.

П’янюги не надто прихильно спостерігали за мною. Стороннім навіть могло видатися, що я знущаюсь над неповнолітнім.

— Вставай, луцько старогардська! І геть мені з очей!

Він підвівся з хідника, витираючи ніс і очі.

— Я пережив сьогодні шок, — мовив плаксиво. — Даруйте мені. Починаю нове життя. По обіді я відмовився від праці у відділі. Тепер я така ж людина, як і ви.

Стиснувши кулак, я ступив крок до нього, а він затулився брудними руками.

— Ти, фіфак, ану лиши малого! — крикнув маніфестант, підносячи держак від транспаранту.

— Гаразд, — мовив я. — Давай каністру і геть!

— Я носитиму її за вами, — розхлипався Тадзьо.

Я зиркнув у бік пробуджених п’яничок. Нетвердо зводилися на ноги.

— Як добре, що я зустрів вас. То був переломний момент. У моєму житті і в моїй творчості. Ви врятували людину. Хіба є в цьому світі щось важливіше?

— Закрий писок і пішли звідси, бо зараз нам навтикають, — буркнув я.

І рушив у бік Нового Світу, а сорокарічний Тадзьо за мною. Ледь протверезілі демонстранти провели нас підозріливими, неприхильними поглядами.

— Стільки років змарновано, — бідкався Тадзьо позаду. — Так, я згрішив, не відпиратимусь. А наші сучасні класики не грішать? Подивіться лишень, — він зловив мене за руку й потяг до вітрини галантерейної крамнині.

А там поміж гасел стояв розладнаний телевізор. Проте зіпсований не настільки, щоб не можна було роздивитися чергову подію на з’їзді. Отже, тепер шану обом секретарям складали голови творчих спілок. Голова, спілки художників був одягнутий у накидку з дев’ятнадцятого сторіччя, величезний оксамитовий берет, у руці тримав палітру і пензель. Другий у білому хітоні ніс велетенське гусяче перо і сувій паперу. Третій у римській тозі тримав перед обличчям античну маску. Четвертий з вінком на голові смикав струни ліри. Але один з них був у цивільному, не скористався символічним реквізитом, хоча, як і всі інші, клякнув на одне коліно перед секретарями. Мене заінтригував той цивільний голова, зненацька захотілося будь-якою ціною довідатися, кого він репрезентує. Тадзьо напевно знав, але не випадало в нього питатися.

— Бачите, їм можна? Усе мають. Грошву, гарних жінок, славу в нас і за кордоном, а стоять на колінах перед тими бевзями. То чого ви хочете від мене?

— Тадзю, ти бридкий, — зітхнув я.

— Я хіба це моя провина? Я хотів би бути таким, як ви. А що можу вдіяти, коли Господь мав інший намір?

Я лиш крекнув, не знаючи, що на це сказати.

— Віддай каністру, — мовив урешті.

— Тоді я покінчу з собою.

— Можеш іти за мною, як хочеш, але віддай каністру.

— Ви мене зневажаєте?

Я кинувся до нього, але він спритно відскочив.

— Віддай каністру, сучий сину!

Несподівано Тадзьо образився і подав мені каністру з ручкою, мокрою від його паршивого поту.

— Гадаєте, я нічого не знаю, — сказав він багатозначним тоном.

Під «Парадизом» було порожньо. Араби вже всередині мацали наших дівчат у ритмі орієнтальних мелодій. Я спинився перед кришталевими дверима, з яких колись вибито шиби. Від легкого надвечірнього вітру тріпотіла картонна табличка з написом «Вільних місць немає».

— Знаєте, — озвався примирливо сорокарічний Тадзьо, — арабові достатньо торкнутись ноги білої жінки, як він кінчає.

— Тепер будеш мені всілякі паскудства розповідати? — вереснув я.

— Це правда, щира правда. Спитайте в панянок.

Я пішов у бік площі. Будинок партії сонно лежав на великій кам’яній платформі. Старий, стомлений звір з осліплими очима. Легке тремтіння пробігло моєю спиною, бо я знову згадав таємний бенкет для найвищого керівництва, означений незрозумілою абревіатурою ТБДНК, Чи мої товариші по пиятиці встигнуть затерти сліди? А мій рахунок! Я ж забув сплатити вартість рагу. Що поробиш, мабуть, потонула в загальних збитках.

На площі дрімав порожній трамвай. Настирливі пасажири оточили водія, що стояв біля вагона й огризався:

— Я сказав, що не поїду, то не поїду.