Тадеуш Конвіцький - Малий апокаліпсис

— Правду каже. Немає струму! — закричали вони.

Розляглися не надто динамічні прокляття. Невеличкий натовп почав розтікатися по сусідніх вулицях. Водій сів на передньому буфері, виставив до сонця синю мармизу і з полегкістю заплющив очі.

— Йдемо, хлопці, пішки, — вирішив я.

Пікусь побіг першим, я посередині, а Тадзьо з посудиною ззаду. Ми вийшли на вулицю Очкі, підчервонену сонячним заходом. Простували понурим каньйоном поміж цвинтарними деревами. Я знав, що за цим в’язничним муром ховаються міські трупарні та прозекторські. Але в цю мить ми почули позад себе істеричне завивання сирени. Серединою проїжджої частини гнала карета «швидкої» з зіпсованим, мертвим сигналізаційним ліхтарем. Тому водій усе навантаження поклав на клаксон. Карета обігнала нас, здіймаючи з асфальту хмари всохлого листя, і раптом почала різко гальмувати. Її трохи кинуло в бік тротуару, але водій опанував машину і за мить уже повертав її заднім ходом. Розчахнулися двері, з яких визирнув радісний Кобялка.

— Бачите, який маю мундир, — показав він на свою бездоганно чисту одіж буйного психа. Міг навіть злегка ворушити руками, бо завдяки протекції йому досить вільно зв’язали рукави на спині. — Нарешті я дочекався каретки! Потрапили в аварію. Ну, але вже, слава Богу, все гаразд. Женемо до Творок. Може, вас підкинути, якщо по дорозі?

— Дякуємо, сусіде, — сказав я сердечно. — Нам недалеко. Власне кажучи, ми вже на місці.

— По-старому. Святкуємо.

— Ще якийсь день — і ми зрівняємося з Заходом. Тобто він зрівняється з нами. Тоді буде краще. Взагалі буде краще.

— Чому ви думаєте, що може бути краще?

— Тому, дорогий сусіде, що всі почнемо спочатку. Тобто відіб’ємося від дна, коротше, світ відіб’ється від тотального дна, як від космічної підлоги. Перепрошую, сусіде, але я вже став оптимістом. Маю власний, вільний, незалежний дім — і ейфорійно гримнув рукою в дах каретки.

Водій хотів тут-таки рушити, але Кобялка скомандував гучним голосом:

— Стій! Стій! Іще хвильку. Обійняв би вас, коханий сусіде, але бачите: я невідповідно вдягнутий.

— Бажаю вам здоров’я.

— Здоров’я в мене є. Щастя, пане, всім нам треба зичити на новому етапі, в епоху, що надходить, у наступному світі. Пам’ятайте: я завжди любив усіх вас! — Він зауважив Пікуся, котрий з цікавості зазирав до карети. — І звірят завжди любив! І ця любов мене згубила! Та що я кажу, ця любов зробила мене вільним! Хай живе вільна, незалежна Польська Радянська Республіка!

І відбарабанив якийсь африканський ритм на поїденому корозією даху «швидкої» з урядової психіатричної лікарні. А зважився він на таку демонстрацію, певно, тому, що з бічного віконця виглянув Зенек, пильно прислухаючись до освідчень пацієнта.

Карета рушила, буксуючи колесами на дорозі, встеленій листям кленів, а тоді помчала в бік вулиці Груєцької.

— Ти бачив щасливу людину, дурню, — звернувся я до Тадзя Скурки. — Дай каністру.

— Навіщо?

— Бо вона мені буде потрібна. Я тут зайду в лікарню, а ви мене почекайте.

— Бережіть себе, благаю вас. Я теж люблю вас, як батька.

Я хотів його пнути, але він передбачливо відстрибнув.

— Я за вас помщуся. Світ мене ще взнає.

Тадзьо вовтузився з кишенею, силкуючись видобути якийсь пакет.

— Я почав писати прозу. Маю вже три розділи. Світ ще не бачив такої прози.

Задуманий, я рушив до лікарняного входу. Кілька нетверезих хворих лежали на порослих травою сходах. Я хотів застерегти їх від запалення легень, але вони дивились на мене ворожо, як зазвичай хворі дивляться на здорових.

— Антихрист, — мовив я. — Антихрист під личиною віруса. Епідемія. Щось, наче грип або холера. Епідемія з глибин космосу.

Я йшов коридором, освітленим маленькими електричними лампочками, що засвічувалися й гасли. Лікарня отримувала струм від власного агрегату. Темними закамарками снували підпилі пацієнти. Легкохворі без ентузіазму допомагали тяжкохворим. Няньок і санітарів уже давно не видно було в наших лікарнях. Вийшли з моди.

Нарешті я побачив скляну стіну реанімаційного залу. У ньому стояли три фотелі або ліжка, а скорше всього рахітичні катафалки, на яких посіпувалися три безвладні тіла. Двері були нещільно зачинені, тож я без зусиль увійшов до зеленавого приміщення, наповненого годинниковими звуками: цоканням, дзеньканням і бринінням. Миготіли кольорові лампочки, з крана текла вода, в повітрі висів тяжкий дух карболки чи, можливо, валер’яни.

По черзі я вдивився у три безкровні обличчя. Той посередині, темноволосий, сивуватий, трохи наче з негритянськими рисами, міг бути Губертом. Його обвивали якісь дроти, а в горло вп’ялася грубо карбована трубка. Він здригався, істерично підкидуваний ритмом апаратів, і вдивлявся в мене єдиним сліпим оком, котре не бачило. Вишкірив зуби, дивовижно збільшені в багато разів, але вишкірив їх уже, мабуть, давно, бо в кутиках сірих вуст застигла жовта піна. Дивився на мене тим сліпим оком і нічого не казав, бо вже не міг щось сказати. Мені раптом здалося, що тут пахне трупом. Що в цьому скляному кіоску, де не прибирали кілька тижнів, у цьому зеленавому чистилищі тхне смертю.