Тадеуш Конвіцький - Малий апокаліпсис

— Але ж, пане золотенький, що сталося?

— Просто мені не хочеться, і по всьому. Йду додому.

— Пане механік, ви ж тепер маєте коротший маршрут. Тільки від мосту Понятовського, який завалився.

— Коротший маршрут теж до одного місця.

— О Боже, чоловіче, будьте людиною.

— А я не хочу й не буду виправдуватись. Розступіться, будь ласка.

— Дорогенький, я їду до хворої матері з обідом.

— Це мене не стосується.

— Маю чверть кілограма сальцесону. Хочете?

— Та йдіть ви. Мені сальцесон шкодить. Мені все шкодить, кажу вам по-людськи. Дайте пройти.

— Благаємо, будьте поляком.

— Поляком, першим кандидатом? — запитав трамвайник.

Раптом зробилося тихо. Хтось закашляв, хтось інший відхаркнув. Якась дитина почала плакати.

— Ох, курдифрак, — зітхнув водій. — Маю м’яке серце. Завезу, але тільки до площі Нарутовича, а потім шлюс [12] Кінець ( нім .). . Сідайте, поляки.

Ми швиденько стрибнули в понищені вагони. Я чув за собою захеканого Тадзя. Трамвай люто задзвонив, і ми з брязкотом полинули у призахідному сонці.

— Іще до того ж, мабуть, плутаєш мене з якимось іншим письменником, капустяна довбешко, — буркнув я, втупившись у запилюжене вікно.

— Як можна?! Адже я добре знаю. Ви Ришард Шмідт, правда?

Хотілося вдарити його ногою.

— Ти ж мене цитував, дурню.

— То були ваші тексти? А мені здавалося, що пана Ришарда.

Я обернувся. Це безвусе, хлопчакувате і зморщене обличчя всміхалося з панібратською зверхністю.

— Не бійтесь, будь ласка. То ваші золоті слова, і я знаю, хто ви такий.

— Можеш декламувати, кого схочеш. Я на це чхав.

— Але ж це добрі тексти, хоч до кінця ви їх не дотягли. Все одно я вам відплачу, коли отримаю Нобеля.

Я тихо застогнав, відвертаючись до вікна. Він присів на трубу опалення і м’яко забрав мені з руки блакитну каністру. Обхопив її колінами й весело дивився перед себе, по-змовницькому підморгуючи.

Раптом я відчув, що хтось лагідно штовхає мене в праву ногу. Звичайно, то був Пікусь. Віддано дивився мені в очі й метляв сумним залишком хвостика.

— Пікусю, куди ж ти знову подівся?

А він вчепився волохатими лапками в мої штани і з любов’ю попискував, щасливий, що справив мені приємність своєю несподіваною з явою.

— Відведемо тебе, песику, до твоїх близьких коло площі Збавителя. Вони вже стільки років не можуть про тебе забути. Вони люблять звірят. І людей також.

Пікусь тішився, радісно закручуючи млинка довкола власного хвостика, якого, власне кажучи, не було. Ми проїхали площу на перехресті Маршалковської з Алеями. Тепер у вітринах і вікнах помешкань показалося відображення кам’яної гори Палацу культури. Бризкало світло військових прожекторів. Між ними пульсував напис, складений з підсвічених дитячих пластикових ванночок: «Ми збудували соціалізм!». Але ванночки були з забракованих експортних партій: подекуди тріснули, оголивши в середині своїй сховані електричні лампочки, з яких більшість уже перегоріла.

Щось мене змушувало обернутися й поглянути на мій майбутній величезний нагробок, прикрашений давнім гербом Польщі і сучасним радянської держави. Навіть було цікаво, чи нашого орла вже обкладено гербовими снопиками збіжжя, перев’язаними стрічкою з гаслом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» Проте я не оглянувся, паралізований якимось забобонним чи магічним спротивом. Гляну на цей будинок тоді, як буде треба. Гляну на нього ввечері о восьмій, якщо взагалі гляну.

Ми проїхали центральний вокзал, що застиг серед озера з потовченого скла, що повилітало з останніх вікон од артилерійського салюту. На цій потрісканій скляній поверхні відбивалося призахідне сонце. Тож, тільки-но ми проминули криваву заводь довкола почорнілого вокзального бункера, трамвай наш почав смикатися, наче хотів зірватися з прив’язі, тріщали металеві з’єднання, аж нарешті стих і ще кількадесят метрів проплив, мов корабель, що чалить до берега. Нарешті зупинився, ще хитнувся вперед, назад, а тоді завмер.

Пасажири бігли до передньої кабіни, з якої невпевнено вилазив водій.

— Пане, ви ж обіцяли до площі Нарутовича.

— Обіцяв, бо маю власну гідність. Але вимкнули струм. Ох, люди, як мене сушить, — обмахувався він латунною корбою, що її забрав з пульта керування.

— Бреше! Знов йому розхотілося! А я везу обід для хворої матері, — вереснула якась жінка.

— Прошу дуже, — вклонився водій, стримуючи гикавку. — Беріть корбу і їдьте!

Кілька молодиків уже нишпорили по його кабіні.