Тадеуш Конвіцький - Малий апокаліпсис

Слухайте, братове бідолахи, підійдіть ближче і наставте вуха, бо я знову казатиму про справи сороміцькі, яких краще б не було, але які все-таки існують. Ходіть сюди, недорайди, що мучитеся по ночах з дружинами й коханками. Я читав ваші листи під рубриками сексологічних порад. Скаржитеся, що супружниці й сожительки невдоволені, що нарікають, що насміхаються. Запитуєте, вкриті жахним рум’янцем ганьби чоловічої, як би це продовжити в часі, як його опанувати, як довести до щасливого закінчення.

А хотілося б вам, швидкі мої зайчики, блискавичні кролики, бодай у тиші нічній заімпонувати мужністю, характером, успіхом? То запитайте мене, хтивого старигана. Не шукайте рятунку в сексологів, бо їхніх жінок шпарять усі друзі й знайомі.

Передовсім я раджу бути впертими й витривалими. У цій конкуренції немає сильних, а є лише витривалі й працьовиті. Треба старатися о будь-якій порі, зранку й пополудні, увечері й на світанку, і доля якоїсь миті щедро вас винагородить. На цьому полі, власне кажучи, полі битви, буває так, що успіх породжує успіх. Що перша звитяга спричинює ланцюжок наступних звитяг.

Як і в кожному мистецтві, тут адепти мусять також підлягати ретельній дисципліні. Індивідуум скромний, що не розраховує на легкий успіх, готовий до нищівних поразок, має більше шансів від самовпевненого, егоцентричного типа, ласого до негайних перемог. Покірні та працьовиті піднесли до вершин нелегке мистецтво кохання.

Сприятливим часом для ризикованих намірів є похмілля, вже зм’якшене, злагідніле, вечірнє похмілля. О цій порі — лінивій, просяклій метафізичним страхом, — багато пересічних від природи претендентів пожинали лаври. Горілка примхлива, й наслідки від неї непередбачені. Похмілля — ласкаве, добродушне і стимулююче.

Це мистецтво відрізняється від інших тим, що не терпить пустих ефектів, показної чванливості, будь-якої бравади. Не можна стартувати напоказ, аби похизуватися чи заімпонувати. Якщо не мусиш, не починай. Якщо можеш уникнути сутички, уникай. Тільки двобої, яких уникнути неможливо, які благословило небо, увінчує перемога.

Я хотів би додати до цього рецепт мого приятеля Здзіслава М. Метод, перевірений наукою і загалом безвідмовний. Отже, Здзісьо порадив своєму знайомому акторові, що славився поквапністю в таких справах, наступне: аби панувати над ситуацією, мусиш зайняти чимось голову, мислити про абстрактне. Наприклад, непогано повторювати подумки якийсь текст. Тобі, як акторові, це неважко. Який текст, порівняно довгий, ти міг би собі нишком декламувати? — Може, «Пана Тадеуша»? — несміливо запитав актор. — Дуже добре, — похвалив Здзісьо. — Дванадцять книг. Гарна дистанція. — Через тиждень вони випадково стрічаються. — Ну, як? — питає Здзісьо. — Йшло мов по маслу, але після слів «де дівочим рум’янцем люцерна палає» випало мені з пам’яті словечко, я забув текст, — каже актор. — І сталася катастрофа.

Тож насамперед тренуймо пам’ять.

Ось і під’їзд. А обрій нагадує доменну піч. Завтра буде вітер, може, навіть ураганний. Завтра буде для живих.

— Я повторююсь, — шепочу. — Повторююсь, бо повторюється ситуація. Та сама ситуація кожного дня.

— Ви з собою розмовляєте? — почув я чийсь голос.

Я одвернувся в бік Алей, де на півночі виринули з-над горизонту чорні хмари. Переді мною постав Захер зі своєю нерозлучною течкою. Перший присмерк пригасив фанатичні вогники в очах старого.

— Мені трапляється дедалі менше прихильних співрозмовників.

— Отож-то. Ви входите чи виходите?

— Виходжу.

— Ну, то ввійдімо на хвильку. Бо я сюди до давнього товариша, старого революціонера й старого впертюха. Йому належиться урядова лікарня, а він нишком шасть поміж хворий люд, і аж тут, нарешті, щасливий.

— Мені здається, — мовив я глузливо, — що це діти по знайомству прилаштували його на болюче і довге конання.

— Ну, знаєте, він у непоганій формі. Ге, ге, ще як бик! Але, може, ходімо у вестибюль, бо вітер дає про себе знати? Ви, бачу, послухалися моєї ради і прогулюєтеся містом.

Захер затягнув мене назад до понурого приміщення, де було повно скляних кіосків, завалених перегородок і неактуальних гасел.

Він фамільярно потягнув мене за ґудзик на куртці. Пильно дивився в очі.

— Це ви мене виключили з партії?

— Ні. Це ви мене й моїх друзів виключили з партії.

— Можливо. Поплуталось мені, — сказав він заклопотано. — Але в мене до вас якась інстинктивна довіра. Знаєте, — підозріливо розглянувся навколо, — я пишу мемуари. Постійно ношу їх із собою, в цій течці, бо за мною стежать. До крамниці, на прогулянку, до знайомих — усюди з течкою. Боюся лишати вдома. Вломляться і знищать. Ви чули про такі випадки?