Оксана Сайко - Кав’ярня на розі

— Забуті книжки? — тихо перепитала я.

— Так, книжки, які ніхто не читає, яких уже не видають.

Серце моє закалатало. Перед очима враз постав той чужинець у кумедному старомодному капелюсі. Він теж говорив щось про книжки, яких не видають. А потім загадково зникла моя книжка.

— Послухай, а як він виглядав, отой твій приятель? — спитала я. — Часом, не був одягнутий у старомодний капелюх?

— Та був, — всміхнувся дядько, — то й що?

— Можливо, він і є той відвідувач кав’ярні, який поцупив мою книжку! Він стверджував, що та книжка — стара й забута, тому її вже ніхто не видасть! Без сумнівів, це він!

— Арсен? — засміявся дядько. — Неймовірно! Хоча… Він завжди був непередбачуваною людиною. Напевне, спокуса отримати цю книжку виявилася сильнішою за нього.

— Але тепер, коли ти знаєш, що він повернувся і є у нашому місті, ти повинен піти до нього й забрати свою книжку! І нехай йому буде соромно!

— Дорога Лідко, я ціную твою прямолінійність та прагнення до справедливості, проте не робитиму цього. Навіть якщо він і поцупив ту книжку, хай вона залишається у його колекції. Адже щось спонукало його до такого вчинку. І той мотив може бути дуже поважним та глибоким. Кажу так, бо знаю Арсена.

— Дивно все це, — наполягала я, — а може, він божевільний? Таке тобі не спадало на думку?

Дядько знову засміявся:

— Ні, не спадало, та він і не схожий на шаленця…

— Як би там не було, але те, що у нього не всі вдома, цілком очевидно! — сердито проказала я. Дядькова безтурботність і поблажливість мене дратували.

— Лідко, не будь злюкою, — тільки й промовив він. — Це тобі зовсім не личить.

Побажавши мені на добраніч, дядько подався до своєї спальні. Я жбурнула у куток посібник з алгебри і розчахнула вікно. Я любила дивитися з вікна на вечірнє місто, що вигравало вогнями. Могла годинами отак сидіти в якійсь протяжній задумі, споглядаючи це дивовижне полотно темряви, спокою, тіней напівсонних будинків, галуззя дерев, з яких вітер зривав сухе листя, й теплих блискучих цяточок далекого світла ліхтарів і чиїхось вікон. Я думала про те, що мине ще кілька днів, — і я знову на тиждень позбудуся нестерпних репетиторів та занять. А ще я думала, що здійснювати батькову мрію, виявляється, дуже обтяжлива й нелегка справа. Проте, коли немає власної мрії, доводиться здійснювати чиюсь. І чому в мене немає мрії? Чому я не знаю, чого прагну? Я тяжко зітхнула, незадоволена собою. Нарешті, змерзнувши, зачинила вікно й уклалася спати.

У п’ятницю, коли я прийшла до математички, то зустріла там тюхтія.

— Я перенесла Денисове заняття, бо в мене виникли певні обставини, — пояснила викладачка, — тому сьогодні ви позаймаєтеся разом. Але, гадаю, так буде навіть цікавіше, чи не так, Лідо?

У тюхтія знову почервоніли вуха. Я лише байдуже стенула плечем.

Моє шосте чуття таки мене не підвело. Тюхтій справді виявляв неабиякі здібності до математики. У нього були жвава логіка й кмітливість, він схоплював усе на льоту, швидко й легко, ніби оті приклади були для нього забавкою. А мені тим часом потрібно було добряче подумати та зосередитися над кожним завданням. Схоже, математичка була у захваті від свого учня: вона вдоволено усміхалася і нахвалювала його. А я почувала до нього ще більшу зневагу й роздратування. «От мудрагель нещасний», — свердлила я його сердитим поглядом з-під лоба, коли він укотре завчасу подавав математичці зошита з розв’язаними прикладами.

Нарешті мука скінчилася. Ми з Денисом мовчки спустилися сходами й, опинившись на вулиці, я навмисне пришвидшила ходу, щоби позбутися його товариства.

— Ти, мабуть, поспішаєш… — озвався тюхтій і собі пришвидшив ходу.

— Та ні… З чого ти взяв?

— Ти дуже швидко йдеш.

— Це, напевно, звичка, — відповіла я й сповільнила крок, водночас лаючи себе подумки за невигадливе виправдання.

— І як тобі математичка? — спитав тюхтій.

— Репетитор вона, звісно, хороший, — відказала я. — Але, як на мене, занадто захоплена своїм фахом. До фанатизму. Як послухати її, то важливішого за метематику не існує нічого.

— Так і є, — промовив тюхтій. — Недарма ж математику вважають царицею усіх наук і основою мистецтва.

— Гадаю, це перебільшення, — недбало кинула я, — принаймні щодо мистецтва.

— Аж ніяк, — заперечив хлопець. — От візьмімо, приміром, музику, її такти, розміри, лади та ритми. Або поезію, її ямби та хореї. Чи малярство, де є чітке співвідношення геометричних ліній, чи архітектуру з її точними розрахунками плану та масштабу… Скрізь є математика!