Оксана Сайко - Кав’ярня на розі

Дізнавшись, що дядько Роман придбав кав’ярню, батько мій здвигнув плечима й скептично посміхнувся. Він не вірив, що дядько дасть собі зо всім раду, бо вважав його людиною непрактичною й зовсім неділовою.

— І нащо йому ці експерименти? Хай би собі працював тихенько бухгалтером у конторі. Ця кав’ярня не даватиме жодного прибутку! Він збанкрутує! Він не тямить у цій справі! — пророкував батько.

— А може, нехай спробує? — із сумнівом вступилася за свого брата матір. — У провінції провадити бізнес набагато легше, ніж у великому місті. Може, йому пощастить? Ну, а як не пощастить, то повернутися до своєї контори чи десь прилаштуватися бухгалтером він завжди зможе.

— А змарновані гроші? — не міг заспокоїтися батько. — Чи варто їх отак пускати на вітер задля експерименту, який приречений на невдачу!

Хоча дядько Роман ніколи про це не розповідав, але я здогадувалася, що робота бухгалтера у житловій конторі не приносила йому втіхи. І, мабуть, річ була не стільки у скромній зарплатні, як у нестерпній одноманітності цього фаху. Віконце дядькового кабінету виходило у понурий двір, заставлений смітниками. Визираючи крізь нього, дядько важко зітхав і знову занурювався у свої нескінченні обчислення. Можливо, він би й далі отак сидів за паперами та рахунками, час від часу поглядаючи з вікна у двір, заставлений смітниками, якби не випадок.

Одного вечора до невеличкого дядькового помешкання постукали. Це виявився пристаркуватий сусід, який мав неподалік свою кав’ярню, жив самітником і мріяв емігрувати до Америки. Він іноді навідувався до дядька Романа потеревенити, випити горнятко чаю, а то й чогось міцнішого. Здебільшого ці розмови зводились до нарікань старого добродія на ревматизм та до спогадів про його покійну дружину, яка готувала найсмачніший у світі борщ. Дядько все терпляче вислуховував і навіть іноді давав якісь поради, приміром, де краще купувати свіже м’ясо або до якого дантиста звертатися. Але того вечора сусід прийшов не просто так — порозмовляти й поскаржитися — він запропонував придбати у нього кав’ярню, бо незабаром і справді збирався емігрувати до Америки.

— Придбати кав’ярню? Але ж це неможливо! У мене, звісно, є якісь заощадження, та невідомо, чи вистачить їх… Крім того, я ж нічого не тямлю у цій справі! — вигукнув збентежений дядько.

Він хотів додати, що ця пропозиція не має жодного сенсу, що її можна навіть вважати глузуванням, що йому з його характером ніколи не бути приватним підприємцем, бо він любить спокій, а ще він надто звик до своєї роботи в конторі й не має наміру її покидати… Проте, на щастя, старий добродій урвав його на півслові.

— Послухайте, я пропоную вам придбати цю кав’ярню не задля своєї вигоди, а суто з симпатії до вас! Та й продаю її майже задарма. Тож, цілком можливо, ваших заощаджень якраз і вистачить. Гроші мене зараз цікавлять найменше. Я отримав чималий спадок, там, в Америці. Бізнес втягує, повірте. Ви й самі незчуєтеся! І все у вас вийде, я переконаний! А я, щоб ви знали, у людях ніколи не помиляюся. Ви маєте потрібний підприємцеві запал, про який, здається, й самі не здогадуєтесь!

Після тієї розмови дядькові нічого не залишалося, як добряче замислитися. А помізкувавши над сусідовою пропозицією, він таки зважився ризикнути.

І справді, старий добродій не помилився: робота в кав’ярні захопила дядька Романа. Йому й зараз доводиться займатися бухгалтерією та самому вести обрахунки, однак його це анітрохи не пригнічує. Віконце його комірчини виходить на стару бруковану вуличку, обабіч якої ростуть каштани; вуличкою ходять перехожі, зрідка їздять авто й велосипеди. Час від часу він зиркає у вікно й усміхається у вуса…

Робота у дядьковій кав’ярні й мені була за щастя. Хоча спершу я трохи плутала замовлення і могла замість пива подати вино або замість юшки — борщ. Та відвідувачі здебільшого ставилися до мене прихильно і не надто обурювалися. Крім, хіба що, того товстого й голомозого добродія з житлової контори, який частенько у нас обідав, а іноді приходив ще й повечеряти. Він якраз полюбляв зчиняти галас.

— Яке неподобство! Що це за обслуговування! Я замовляв курячу котлету, а не шніцель! То чого це я маю переплачувати? Шніцель у вас дорожчий! Ноги моєї не буде більше у вашій забігайлівці! Замініть кельнерку! Це, видко, вона наплутала! У вас є книга скарг? Я вам зараз влаштую!!!

Тоді зі своєї комірчини визирав дядько Роман, підходив до невдоволеного й заспокоював його, обіцяючи, що йому порахують шніцель як котлету. Добродій бурмотів, що більше тут не обідатиме, але врешті утихомирювався і наступного дня приходив знову.