Оксана Сайко - Кав’ярня на розі

Мені доводилося й раніше бувати тут, але це було у дитинстві, тож враження у мене залишилися невиразні. Я пам’ятала ратушу з годинником на центральній площі, кав’ярню, схожу на велетенського гриба, де колись ласувала морозивом, численні вулички й провулки, в яких так легко було заблукати… Тоді це місто здавалося мені, дівчинці із селища, просто величезним, і тим мене лякало…

По-справжньому я відчула його саме тепер. Було воно не настільки великим, як уявлялося колись, а радше затишним. Напрочуд гармонійно поєднало у собі гордовиту принадність міста — зверхні багатоповерхівки, які завжди легко сплутати, асфальтовані вулички, що пахли смолою, розлогий парк з випещеними деревами, лавками та літніми альтанками, привітні кав’ярні, — з теплим трав’янисто-молочним подихом села, який найбільше давався в знаки між одноповерхових будиночків зі скрипучими хвірточками і садками, де паслися кози, з живоплотом та кущами смородини й аґрусу. Хоч тут і панувала сучасність, але у карбах давнього бруку, в камінні старих будинків, у залишках напівзруйнованих мурів усе ще жив незнищенний дух старовини й історії. Чи справді це місто пахло кавою, як стверджував той дивакуватий добродій, який поцупив у мене книжку? Хтозна… Може, так пахнув затишок, що витав у ньому, його усталеність і пасторальність: накрохмаленою скатертиною, кавою з молоком, свіжими тістечками на тарілці й дріжджовими булками?

Якось я навіть запитала про це у дядька:

— Як ти гадаєш, чим пахне наше місто?

Мабуть, моє запитання видалося йому чудернацьким, бо спочатку він засміявся, а відтак, трохи подумавши, сказав:

— Чим пахне це місто? Дощами! Рясними дощами!

І очі його блищали, немов у хлопчиська. Іноді мені справді здавалося, що ми з ним одного віку, хоча дядько Роман був старшим за мене на п’ятнадцять років…

Пам’ятаю, як у десятому класі я втекла з уроку геометрії. Трохи поблукала полями за селом, щоби не потрапити нікому на очі, добряче змерзла і подалася додому. Тільки-но переступивши поріг, я з радісним писком кинулася на шию дядькові, який зустрічав мене коло дверей і широко всміхався. Він полюбляв такі несподіванки, ніколи заздалегідь не повідомляв про свій приїзд. Знаходив ключа на гачку обік вікна біля ґанку, заходив і вже з помешкання телефонував до матері. За хвилю, почувши на кухні брязкіт тарілок, я збагнула, що мати вдома. Вона майже ніколи не приходила на обідню перерву. Але того дня у неї був привід, щоби прийти. Я розгубилася. Та, схоже, мати не помітила моєї появи, тож діяти треба було швидко. В ту мить мені нічого іншого не спало на думку, як тільки хутко повідомити дядькові:

— Я втекла з уроків!

— Тоді хутчіш ховайся! — прошепотів він.

Узявшись за руки, ми крадькома побігли до моєї кімнати, де я заховалася у шафі й просиділа там доти, доки мати знову пішла на роботу. Потім ми з дядьком реготали, наче змовники, й качалися по підлозі, відчуваючи неймовірну втіху від своєї витівки. Мабуть, у той момент я й зрозуміла, що дядько в глибині душі все ще залишається великою дитиною. Якось я навіть йому зауважила:

— Мені здається, ти не надто подорослішав. А тобі хотілося б подорослішати по-справжньому?

Дядько зовсім не здивувався із такого запитання. Тільки важко зітхнув.

— Не знаю… Це не завжди вдається, навіть якщо й хочеш.

— Але це не так вже й погано, хіба ні? — підморгнула йому я.

— Авжеж, тоді оманливо здається, що час над тобою не владний. А ще ти вмієш дивуватися і тішитися будь-якій приємній дрібничці, натомість цілком дорослі люди давно забули, як це, — усміхався у вуса дядько Роман.

— А мені, навпаки, так хочеться нарешті подорослішати, — сказала я. — Мені хочеться бути незалежною, самостійною і щоб усі сприймали поважно і мене, і мої вчинки.

— Повір, одне іншому аж ніяк не заважає.

Отож, дядькові не вдавалося подорослішати. Він був мрійником і мав вразливе серце… Можливо, саме через те його й покинула дружина? Не відчувала у ньому опори та владності — того, що притаманно більшості чоловіків, і чого, іноді навіть неусвідомлено, шукають у них жінки, вважаючи, що це — запорука мужності, сили й надійності. Моя матір завжди стверджувала, що так сталося через надто м'яку вдачу її брата. Та, попри все, дядько Роман аж ніяк не створював враження нещасної людини. Він здавався цілком самодостатнім. Обожнював готувати їжу, вдягнувши старого поплямленого фартуха, й наводити лад у хаті, мугикаючи мелодії своїх студентських літ, а вечорами після роботи, переглянувши телевізійні новини, читав книжки. Може, в тому, що та жінка покинула його, забравши лише валізку зі своїм одягом, не було для нього жодної трагедії? Може, вона подарувала йому звільнення, якого він прагнув?.. Але десь тоді у дядьковій душі оселилася сумовита мрія, яку він ретельно приховував у далекому її закамаркові, а вона вперто визирала звідтіля й світилася у його ясних сірих очах. Що то була за мрія — наразі я не могла збагнути.