Оксана Сайко: Кав’ярня на розі

— Отож-бо й воно — невідомий автор… — пробурмотів чоловік. — Старе видання, пожовклі сторінки, забута книжка…

— Забута?

— Авжеж, забута, — підтвердив гість, допивши каву.

— А чому забута?

— Вона видана сорок п’ять років тому, — пояснив той. — Відтоді її ніхто не перевидавав. І, схоже, вже ніколи й не видасть…

— Звідки ви знаєте? — запитала я.

У ту мить теленькнув дзвоник на дверях. До кав’ярні, стріпуючи парасольку, влетіла Нелька, яка працювала у нас куховаркою, — засапана й розчервоніла.

— Вибач, спізнилася, — проторохтіла вона, переводячи подих й одразу хапаючи фартуха. — Юрка відвести в садок — ціла трагедія. Стільки плачу й вереску!.. А ще той дощ…

Нелька запізнювалася часто. Вона сама виховувала малого сина й вічно не встигала. На її запізнення дядько Роман дивився крізь пальці. Мабуть, тому, що жалів. А ще тому, що на Нельку неможливо було сердитися — вона була трохи наївна і дуже щира. Її широка усмішка на круглявих щоках з ямочками могла роззброїти будь-кого! Крім того, Нелька смачно готувала. Але найголовнішою її рисою було те, що вона завжди геть усе про всіх знала. Як це їй вдавалося, я не могла збагнути.

— Тільки один відвідувач? Більше не було нікого? — похапцем запитала вона, коли я зайшла з нею до тісної кухні.

— Робочий день щойно розпочався, — відказала я, — а за такої погоди, напевно, багато хто захоче зігрітися теплим чаєм чи супом.

— Авжеж, роботи нам сьогодні не бракуватиме, — погодилася Нелька й узялася за баняки.

Коли я повернулася за ляду, дивакуватого чоловіка вже не було. Він пішов так само нечутно, як і прийшов. Біля горнятка з випитою кавою лежали гроші.

Негода й далі рясно вмивала день. Дядько Роман любив повторювати, що наше місто — це місто дощів та туманних світанків. Повітря тут завжди було надміру вологим, а вранці можна було побачити сивувату імлу, що ніжно огортала все навколо… А ще дядько казав, що дощі приносять із собою переміни, і мав незаперечні докази своєї рації. Невідомо чому — може, це був звичайнісінький збіг обставин, — але найважливіші події дядькового життя й справді були пов’язані з дощем. Коли він народився, а сталося це значно раніше, ніж сподівалися його батьки, небо аж двигтіло від грому та блискавиць. З дружиною він теж познайомився у зливу: вони ховалися під одним деревом. А через п’ять років вона пішла у дощ, щоби вже ніколи не повернутись у дядькове життя… І саме в осінній сльотавий день кілька років тому дядько Роман придбав кав’ярню, яка стала сенсом його життя і його відрадою.

Але чи міг він того дня знати про якісь переміни, що їх принесе із собою дощ?

Я не відразу зауважила те, що моя книжка зникла. Шукала її скрізь: під лядою, і під столами, й на підвіконнях… Марно. Її ніде не було. Просто дивно, куди ж вона могла подітися? Невже таємничий відвідувач прихопив її з собою? Випадково, через неуважність, чи навмисне? Він з такою цікавістю її розглядав… Якщо випадково, мусить повернутися й віддати її мені. Звісно, якщо він ґречна й порядна людина… Начебто виглядав на поціновувача книг, тож мав би й справді так учинити…

Через цю, здавалося б, незначну прикрість у мене зіпсувався настрій. За допомогою цієї книжки я могла себе чимось зайняти, особливо, коли не було відвідувачів. А тепер доведеться нудьгувати…

Хоча того дня я надто й не нудьгувала. Нелька захоплено розповідала про знайомство із новим сусідом — хлопцем, який кілька днів тому купив помешкання у її будинку. Учора він постукав у її двері, щоби позичити солі. І Нелька не лише позичила сіль, а й пригостила його чаєм. Вони сиділи на кухні й розмовляли, ніби давні знайомі, і година тієї розмови здалася їй миттю…

— Не уявляєш, як він мені сподобався, — зітхала вона, чистячи картоплю. — Він такий особливий… У нього такі проникливі очі… Мабуть, він дуже надійний, я це відчуваю. Він саме той, хто мені потрібен. Але невідомо, чи сподобається Юркові. Ти ж знаєш, як йому непросто вгодити… У тому й весь клопіт.

Час до часу Нелька знайомилася з чоловіками, захоплювалася, мріяла вийти заміж. Біда була тільки в тім, що ані один її приятель не припав до вподоби її трирічному синові. Жодні іграшки, цукерки, прогулянки чи інші способи, якими вони намагалися завоювати довіру малого, не допомагали. Врешті-решт чоловікам набридало тратити намарно стільки зусиль, і вони давали Нельці спокій. Дехто зникав по-англійськи, а дехто, важко зітхнувши, промовляв: «У нас усе могло б скластися, якби не твій син. З ним занадто багато клопоту, вибач».