Оксана Сайко - Кав’ярня на розі

Нелька розчаровувалася й страждала, але все ж не впадала у відчай.

— Не хвилюйся, — заспокоїла я її, — можливо, цього разу все буде гаразд.

На дверях нашої кав’ярні все частіше теленькав дзвінок. Майже одразу після дивакуватого відвідувача прийшло двійко хлопців-студентів; кілька годин смакуючи пиво, вони обговорювали вчорашню вечірку, дівчат, підсміювалися з якогось професора, котрий іноді засинав на лекціях… Жінка, яку я нерідко бачила на вулиці, вирішила зігрітися й обсохнути, і замовила горнятко чаю. Здається, вона на когось чекала, бо раз у раз поглядала на годинника, якого виймала з кишені свого плаща, й зиркала у вікно. Так і не дочекавшись, знову пішла у дощ. А потім був молодий учитель із музичної школи зі смішними настовбурченими вусами, котрий завжди приходив до нас із флейтою, з якою, напевне, ніколи не розлучався. Він з’їдав миску грибної юшки або борщу і поспішав до школи.

— Він ще парубок, — якось повідомила мені Нелька. — Бідолаха просто мріє про господиню, яка б готувала йому такі юшки. Але йому не щастить. Усі оті музикантки і вчительки музики, біля яких він постійно крутиться, — кепські господині.

Я тільки знизувала плечима і всміхалася. І звідкіля усе це було відомо Нельці? Невже вона така спостережлива?

Дядько Роман сьогодні був геть заклопотаний. З’явившись у кав’ярні, він лише неуважно махнув мені рукою й зачинився у тій комірчині, яку називав своїм кабінетом. Цілісінький день просидів за бухгалтерськими паперами.

Увечері відвідувачів побільшало. У кав’ярні панував гул, висів цигарковий дим, пахло смаженими котлетами і пивом.

— Щось ви сьогодні не в гуморі, — заговорив до мене молодий рудавий чоловік, підійшовши до ляди.

— Нічого не вдієш, таке теж трапляється, — зітхнула я, подаючи на ляду вино, яке той замовляв завжди. Він був постійним відвідувачем, тому що в нашій кав’ярні було найдешевше вино та кава. У кутку за столиком на нього чекала білявка, яка ретельно пудрила щоки. Я не знала, як того чоловіка звати насправді. Розповідали, що колись він навчався у семінарії й планував стати священиком, але нібито засумнівався у своєму покликанні через якусь несправедливість у стосунку до нього церковної влади й ректора семінарії, який не радив йому висвячуватись. Тепер він викладав релігієзнавство у коледжі для майбутніх перукарів, а вечорами приходив до нашої кав’ярні з якимись панянками, чомусь завжди білявками, частенько впивався, а якщо його провокували, починав вигукувати непристойності на адресу всіх єпископів. Коли ж його просили втихомиритися, він зчиняв ще гірший галас. Тоді доводилося кликати дядька Романа. Той приходив, заспокоював його, щось лагідно шепотів на вухо і вмовляв іти додому. Чоловік розчулювався, шморгав носом, дозволяв підвести себе зі стільця і випровадити з кав’ярні. За таку поведінку його прозвали «отцем-богохульником», хоч мені зроду не доводилося чути, щоби він богохулив, як, мабуть, і тим, хто його так прозвав. Але люди часто перебільшують через надмір уяви.

— У вас сталася якась неприємність? — зауважив отець-богохульник, усміхаючись мені своєю меланхолійною усмішкою. Може, він і не був справжнім священиком, та умів викликати довіру й бажання сказати правду. Або ж просто розумів людей.

— Нічого поважного, — теж усміхнулася я, — просто загубила одну книжку… Напевно, тому… Я завжди хвилююся через дрібниці.

— Пусте, — відказав він, забираючи у мене пляшку, — справді, не варто перейматися. Іноді, коли щось втрачаєш, то водночас і щось знаходиш… Пам’ятайте про це завжди!

Підморгнувши мені, він попрямував до своєї білявки.

Чоловік, що сидів за столиком навпроти і якусь хвилю уважно споглядав білявку, витяг зі своєї потертої старої течки папір і, закуривши цигарку, заходився щось швидко писати. Йому було, мабуть, уже за тридцять, але він і досі мав хлопчачу зовнішність. Він теж був у нас завсідником. Замовляв чарку коньяку, горнятко кави, сідав за столик, курив, не затягуючись, чи радше просто задумливо пускав дим, бо це допомагало йому зосередитись, і нотував щось на клаптиках паперу. Дядько Роман якось розповів мені про нього. Це був поет-невдаха, якому ніяк не таланило видати свою збірку. Він заробляв на життя, працюючи нічним сторожем на якомусь складі. А Нелька вважала його безнадійно закоханим і нещасливим. Саме тому, за її версією, він і писав вірші.

— Він іноді витягує з кишені пом’яту фотокартку, дивиться на неї і пише, — сказала вона мені. — Це фотокартка тієї, його пасії… Так поводяться тільки безнадійно закохані.