Стівен Кінг - Обід у кав'ярні Готем

Прийшовши додому з брокерської фірми, де працював, на столі їдальні я знайшов листа від своєї дружини — фактично більше схожого на цидулку. У ньому говорилося, що вона кидає мене, подає на розлучення і що одержу звістку від її правника. Присівши на стілець біля столу, з боку кухні, я знову й знову перечитував це повідомлення, не в змозі у те повірити. Через деякий час я підвівся, попрямував до спальні і зазирнув до шафи. Весь її одяг зник, окрім пари штанів від тренувального вбрання і розвеселої, кимось подарованої футболки із написом «багата блондинка», видрукуваним спереду, а навколо нього блискітки.

Я повернувся до обіднього столу (який фактично відділяв вітальню від кухні; помешкання складалося лише з чотирьох кімнат) і знову перечитав шість речень. Зміст був той самий, але погляд у напівпорожню шафу спальні змусив мене повірити у те, що там було написане. Аж дрижаки пробігали по спині від тієї цидулки. Унизу не було ніякого тобі «Люблю» або «Щасти» чи навіть «Всього найкращого». У словах «Бережи себе» було стільки ж тепла, скільки може втриматися води у решеті. І насамкінець вона нашкрябала своє ім’я — Діана.

Я пішов до кухні, налив собі склянку помаранчевого соку і коли спробував узяти її, впустив на долівку. Сік облив дверцята тумбочки, а склянка розбилася. Я знав, що поріжуся, якщо спробую зібрати скалки — мої руки трусилися — але, так чи інакше, я зібрав їх і порізався. У двох місцях, в обох — неглибоко. Я продовжував думати, що це був жарт, потім усвідомив, що таки — ні. Жартівниця з Діани була кепська. Але річ була в тім, що я не помітив наближення цього. Я не міг знайти приводу. Я не знав, чи у цьому випадку я виглядав дурнем чи черствим. Минали дні, і я перебирав у пам’яті кожну мить останніх шести-восьми місяців нашого дворічного шлюбу і зрозумів, що був і тим і другим.

Того вечора я зателефонував до її батьків у Паунд Рідж і запитав, чи Діана там.

— Тут, але говорити з тобою не хоче, — відказала її мати. — Не передзвонюй. — Слухавка біля мого вуха замовкла.

Через два дні мені на роботу зателефонував правник Діани, що відрекомендувався як Вільям Гумбольдт і, пересвідчившись, що справді говорить зі Стівеном Девісом, став називати мене Стівеном. Припускаю, що у це трохи важко повірити, але трапилося саме так. Адвокати настільки ексцентричні.

Гумбольдт сказав мені, що на початку наступного тижня я одержу «попередні документи», і припустив, що я підготую «стислий огляд попереднього начерку розпуску вашої домашньої корпорації». Він також порадив мені не робити будь-яких несподіваних кроків у напрямку довірених осіб і запропонував, щоб я зберігав усі квитанції за куплені речі, навіть за найдрібніші, протягом цього «матеріально важкого переходу». І насамкінець він запропонував, щоб я теж собі завів адвоката.

— Чи не змогли б ви хвилиночку послухати, добродію? — запитав я. Я сидів за своїм бюрком з опущеною головою, охопивши чоло лівою долонею. Щоб не дивитися на яскраву пляму екрана мого комп’ютера, я заплющив очі. Я багато плакав, і у мене було таке відчуття, ніби очі мені були засипані піском.

— Авжеж, — сказав він. — Послухаю із задоволенням, Стіве.

— Я маю повідомити вам дві речі. Перше, ви мали на увазі «попередні документи розриву вашого шлюбу», а не «попередній начерк розпуску вашої домашньої корпорації», і якщо Діана думає, що я збираюся позиватися й намагатися обманом відібрати те, що належить їй, вона помиляється.

— Так, — сказав Гумбольдт, виказуючи не свою згоду, а те, що він зрозумів, до чого я веду.