Оксана Сайко - Кав’ярня на розі

— Може й так, — зітхнула я. — Але будь-яка крадіжка, навіть книжки, — це все одно крадіжка. Чому б йому просто не попрохати її у мене почитати? Навіщо було цупити? А може, він хворий на клептоманію?

У відповідь дядько засміявся:

— Лідко, ти занадто сувора! Можливо, у нього були на те якісь причини.

— А ти занадто поблажливий, — відказала я. — Хоча, може, він ще поверне її, може, справді, взяв книжку випадково? Я дуже на це сподіваюся.

— Що ж, і таке цілком можливо!

Дядько Роман ніколи занадто не звикав до речей. Якщо у нього щось зникало або він щось губив, то не дивувався й не сумував з того приводу, лише зітхав і махав рукою, мовляв, немає нічого вічного.

За півгодини ми зачинили кав’ярню, нарешті випровадивши останніх відвідувачів — отця-богохульника і його біляву супутницю. Нелька поцілувала мене в щоку й, пообіцявши дядькові завтра не спізнюватися, швидко побігла до автобусної зупинки.

Все ще періщив дощ, і на вулиці не було ні душі. Ми з дядьком мешкали у сусідньому провулку. Отож, незважаючи на зливу, додому йшли неспішно, немов прогулювалися. Дядько Роман, як ніхто, полюбляв дихати дощовою вільгістю й свіжістю. Така погода навіювала на нього меланхолію, він ставав замисленим і надовго поринав у мовчанку. Мене тішила думка, що вдома у нас затишно і тепло, що за кілька хвилин ми традиційно питимемо на кухні чай із запашних трав… Потім дядько попрямує до спальні, де читатиме газети, а я до глибокої ночі дивитимуся телевізор і радітиму, що завтра не потрібно рано вставати. Від завтра у мене вихідний тиждень.

Хоча вільний від роботи в кав’ярні час аж ніяк не обіцяв мені цілковитої свободи. На мене чекали репетитори, нескінченно довгі й нудні години занять. Наступного року я мала вступати до університету, тож доводилося посилено вивчати математику та англійську.

Батько мріяв, щоб я була економістом. Стати економістом — то колись була його мрія, яку він через певні обставини не зумів утілити в життя. Тому тепер гадав, що мені вдасться здійснити те, чого не зміг він, і тішився цією ілюзією. Батьки часто вважають дітей своїм продовженням, хочуть виправити за допомогою них власні помилки, виконати свої бажання, зробити те, чого не встигли чи не спромоглися. Відтак не надто допитуються, чи їхнім дітям це насправді потрібно, чи матимуть вони від того хоча б найменшу радість. Але як було опиратися батьковим прагненням, коли я ще сама достеменно не знала, чого насправді хочу від життя? Я не мала жодних талантів, особливих здібностей чи вподобань, хоча школу закінчила з добрими оцінками.

— А ким би ти хотіла стати? Що тебе найдужче цікавить? — запитувала мати у старших класах. У відповідь я лише знизувала плечима. Мої однокласниці мріяли бути актрисами, співачками, учительками, модельєрами чи лікарями… Жодна з цих професій мене не приваблювала й не викликала бодай найменшого інтересу.

— Вступатимеш на економічний, — повідомив одного дня батько, і я знову знизала плечима. — Економіст — доволі пристойна професія.

— Погоджуйся, — зашепотіла мати, — ти ж знаєш, як твій батько мріяв стати економістом, а залишився звичайним електриком. Він пишатиметься, якщо ти погодишся!

У відповідь я важко зітхнула й кивнула, навіть не замислюючись. Якщо для батька це так важливо — гаразд, я стану економістом, вирішила я, щоби подарувати йому другий шанс і таки втілити змарновану мрію.

Батько часто повертався з роботи мовчазний і невдоволений. Видно, його фах не давав йому втіхи. Він узагалі був надто замкненим, не вмів щиро виявляти свої емоції. Тому розмови наші були нечастими й скупими. Мені завжди бракувало відвертості й близькості між нами. Бракувало навіть його самого. Батько іноді здавався мені таким недосяжно далеким… Можливо, йому чогось не вистачало для відчуття самодостатності? А може, то я не зважувалася по-справжньому наблизитись до нього, і справа була тільки в мені? Може, то мені бракувало тієї щирості? Бо, щоби сподобатися йому, я намагалася бути такого, якою він прагнув мене бачити, а не такою, якою була насправді. Так я хотіла зробити йому приємність, хотіла, щоби він мною пишався. Іноді я розмовляла з ним, уявляючи його поряд, коли його не було поблизу, і казала те, що давно збиралася сказати, але ніколи не могла. Мої слова були абсолютно відвертими, тому ця уявна розмова здавалася цілком реальною, і я немовби була почутою.

Першого року після закінчення школи мені не пощастило. Одразу після випускного я важко й надовго захворіла на кір, а коли одужала, складати іспити було вже запізно. Для батька це була справжня трагедія. Саме тоді й нагодився дядько Роман зі своєю ідеєю. Він запропонував мені оселитися у нього, займатися з репетиторами, готуватися до вступу, а заодно й працювати у його кав’ярні. Дядькова пропозиція сподобалася не лише мені, а й моїм батькам. Отак я й опинилася в цьому місті.