Оксана Сайко - Кав’ярня на розі

Я не мала що на те заперечити, бо тюхтій таки справді мав рацію.

— А ти куди збираєшся вступати? — запитала я його по якійсь хвилі, вже трохи лагідніше.

— Я хочу бути фізиком, — відказав він.

— Я так і думала, — пхикнула я.

— Але батьки надають перевагу юриспруденції, адже це престижно… Вони спочатку й чути нічого не хотіли про фізико-математичний, поки я не наполіг на своєму.

— Он як…

— А ти куди готуєшся?

— А мої батьки надають перевагу економічному, — відказала я.

— Батьки? А ти сама?

— У тому то й річ, що я не знаю, — зітхнула я. — Маю лише почуття обов’язку перед батьком.

— Почуття обов’язку — це добре, але іноді воно обмежує й перетворює тебе на невільницю, неспроможну відкритися й самореалізуватися. Тобі потрібно себе шукати, — мовив тюхтій. — Я знав одного хлопця, який змінив п’ять професій, поки зрозумів, що він природжений кухар.

— Невтішна перспектива — змінювати професії і постійно розчаровуватися, — зауважила я.

— Зате цікаво, — відказав Денис.

Далі нам було не по дорозі. На прощання тюхтій мені всміхнувся. І його по-дитячому щира усмішка зробила його симпатичним, навіть незважаючи на веснянки й окуляри. «Загалом, він не такий уже й поганий хлопець, — вирішила я, — і не такий уже й тюхтій».

На початку нового тижня Нелька зустріла мене так, ніби не бачила сто років. Кинулася на шию й розцілувала.

— Як добре, що ти нарешті прийшла! — вигукнула вона. — Уяви собі, як мені було чекати на тебе і тримати у собі все, що я хотіла тобі розповісти! Це просто нестерпно! Ці сім днів здалися мені вічністю!

І, жваво зчищаючи шкірку з картоплини, вона захоплено розповіла мені про того хлопця-сусіда, з яким нещодавно познайомилися.

Все у них складалося якнайкраще. Кілька днів тому вони побували у кіно. Та Нелька не надто второпала, про що був той фільм і які там грали актори, — так палко вони цілувалися на задньому ряді. А вчора він подарував їй троянди, а Нелька вже й не пам’ятала, коли їй востаннє дарували квіти, тому дуже розчулилася. Проте вона все ще не наважувалася познайомити свого хлопця із сином.

— Може, краще почекати ще трохи? Тут не варто поспішати. Ти ж знаєш, який Юрчик…

— А, може, варто Юрка потроху підготувати до знайомства? Принаймні, щоби це не було для нього несподіванкою? Розповідай малому про свого хлопця щось хороше, ось він і матиме про нього гарне враження, — порадила я.

— Не знаю… — Нелька, задумавшись, кинула лушпиння простісінько до баняка із чистою картоплею. За мить спохопилась і засміялася. — Ось бачиш, наготувала б… Не варто на кухні думати про особисте. Інакше обов’язково або пересолиш, або переперчиш, або зготуєш картоплю із шкарлупами… Або ще щось наплутаєш і зіпсуєш смак… Зі мною вже якось таке трапилося: додала до тушкованого м’яса замість солі цукру…

Відвідувачів того дня було небагато. На обід, як завжди, з’явилися учитель музики зі своєю флейтою та голомозий добродій із житлової контори.

— Ну нарешті! Сьогодні ви, — буркнув він замість привітання, наблизившись до ляди. — Ота пані, що працює після вас, постійно не доливає до склянки води! Я ці штучки ваші дуже добре знаю! Не доливаєте соки, вино… Заробляєте собі на тих мілілітрах! Сподіваюся, ви мені сьогодні наллєте достатньо? І глядіть, знову не переплутайте мого замовлення! Цього разу я не терпітиму такого недбальства!

— Так, авжеж, — пробурмотіла я, не маючи жодного бажання сперечатися.

— Ви маєте рацію, — заговорив до нього молодик у кашкеті набакир, який щойно зайшов до кав’ярні й теж наблизився до ляди. Іноді він замовляв у нас каву.

Сьогодні, здається, був напідпитку, бо від нього тхнуло алкоголем.

— Маєте рацію, — повторив молодик, — я теж зауважив, що мені часто не доливають горілки до чарки! Бодай десять грамів, а таки бракує! Тож налийте мені, дівчино, двісті грамів кави і ні грама менше!

Голомозий добродій зиркнув на юнака, демонстративно скривився й, відмахуючись від його перегару, подався за свій столик, сів і відразу ж втупився у газету.

— Не знаю, як вам, але мені завжди усе наливають, як годиться, — озвався учитель музики, втираючи серветкою вуса.

Добродій визирнув з-за газети і якусь хвилю дивився на вчителя.

— Гм… Не знаю. Може, для вас тут є якісь особливі переваги? — буркнув він.

— Ніяких переваг! Я такий самий відвідувач, як і ви.

— Ви, молодий чоловіче, не втручайтеся, куди не просять, а краще їжте свою юшку! — добродій з контори знову втупився у газету.